Не знаю, чи всі це помітили, але, здається, настає час прощатися з двотисячними роками. А відтак, можна підбити й деякі суб’єктивні літературні підсумки. Ні, мені йдеться не про масштабні узагальнення, а лише про одну штуку, яку часто пов’язували саме з двотисячними роками – стосунки літератури й інтернету.
Багато було і є розмов про те, як вплине поширення інтернету та його технічне вдосконалення (або, ширше, комп’ютерних технологій загалом) на літературну творчість. Синтез, мультимедійність, віртуальне тіло, небезпеки, редукція, нові можливості, співавторство – ось які слова гордо прозвучали з цього приводу. Автор цих рядків теж роки чотири тому долучився до обговорення такої цікавої теми на Ірпінському семінарі видавництва «Смолоскип» та мав невеличку дискусію з Ростиславом Семківим: чи література просто істотно зміниться під впливом інтернету вже найближчим часом, а чи в інтернеті народиться взагалі цілковито нове мистецтво? Що ж, поміркуймо про це з огляду на сучасну українську літературу.
Мультимедіа: чи вдався коктейль?
Мультимедійність — це, за великим рахунком, старий добрий синтез мистецтв, технік і т.п. Ідеї та проекти виникали здавна, щоправда, частіше й яскравіше на ґрунті музики: тут можна згадати Ріхарда Вагнера з його музичною драмою, котра «має» замінити оперу та в якій голосніше мають «звучати» слова й візуальні образи. Або Олександра Скрябіна, що часом прописував партії «світломузики» та планував залучити купу позамузичних речей до своєї «Містерії», яка мала «зруйнувати нинішній Всесвіт».
На руйнування Всесвіту теоретики й практики нового зламу століть начебто не зазіхали – немає того міфологізму та енергії. Та ідея взаємопроникнення літератури, візуальних мистецтв і музики на основі комп’ютерних технологій та передавальних спроможностей інтернету з повітря не зникає. Скажімо, тернопільський поет і теоретик Юрій Завадський у своїх «Тезах про “віртуальну літературу”» (http://www.yuryzavadsky.com/yuryzavadsky_Poezija-net.pdf) говорить про передумови створення масиву мультимедійної літератури та наводить «взірець» – поему американців Джада Моріссі та Лорі Теллі «My Name is Captain, Captain», хоча, здається, не заперечує, що й «у них» це лише поодинокі експерименти. Що ж в Україні? Деякі ознаки комп’ютероцентричної мультимедійності можна побачити у проекті «Мамай і маргарин». Його ініціювала авторка блогу cytrusova на «Живому журналі». Суть проекту: протягом певного, доволі короткого, часу охочі користувачі ЖЖ надсилали їй свої літературні тексти, в котрих або фігурують слова «мамай» і «маргарин», або ці поняття присутні опосередковано. Потім «волонтери» мусили проілюструвати кожен вірш, прозову мініатюру чи казку. Підсумком став pdf-файл на 56 сторінок із текстами й малюнками в різних техніках за адресою http://espanol.kiev.ua/mamay_i_margaryn_final.pdf. Чи відрізняє його щось від звичайної верстки звичайної книги? За великим рахунком, з мистецького погляду – ні. Є специфічні інтерактивні обставини створення, є особливості поширення, є ніки замість прізвищ авторів. А так — то звичайна добірка веселих прозових і поетичних творів, оздоблена веселими ілюстраціями.
Мультимедійність як інтенсивна взаємодія різних видів інформації в українській літературі майже відсутня. Принаймні, вже точно відсутня як кількісно помітне явище. Окремі твори окремих видів мистецтв мало перетинаються, хіба що зустрічаються на якомусь мультимедійному сайті – утворюючи не «коктейль», а радше «меню». Про єдиний випадок, котрий наразі можна вважати яскравим майже винятком, – сайт «БурлюкБук» – буде сказано трохи пізніше.
У пошуках зворотного зв’язку
Два інші кити-близнюки, на яких тримається інтернет-комунікація і котрі мали б, за логікою, модифікувати літературні твори – гіпертекстова побудова та інтерактивність. Із гіпертекстом, на перший погляд, усе ясно: нелінійні зв’язки, миттєвий перехід, усе це потенційно чудово надається і до сюжетного, і до «формалістичного» використання.
Проте абсолютна більшість верлібрів, сонетів, новел, оповідань, повістей і романів залишаються цілковито замкнутими, фізично самодостатніми, і посилання на інші реальності в них знаходимо не у формі гіперлінків, а лише у вигляді алюзій і цитат. Цікаво, що навіть такий нелітературний (але з елементами сатиричної літературо-публіцистичності) «твір», як сайт «Вилочка» (сайт, що висміює мародерство російських військ на території Грузії – http://vilochka.com/), з’явився не як гіпертекст, а як статична картинка.
Гіпертекст доволі активно використовується радше в публіцистичних, ніж у літературних гумористичних творах. Скажімо, таким «твором» можна вважати сайт «ПДРС» (гротескне висміювання радянської та російської політичної пропаганди – http://pdrs.dp.ua/). Велика форма самої містифікації (купа персонажів, численні теми) автоматично призводить до того, що в умовах інтернету інакше, як гіпертекстова система, цей «твір» існувати не може. Проте сайт «ПДРС» важко віднести до власне літератури (наприклад, Отар Довженко вважає його радше рольовою грою), він може хіба наштовхнути нас на думку, що гіпертекст потенційно краще пристосований до об’ємних творів (але тоді вийде, що загальновизнана схильність інтернет-комунікації до «скорочення» сама ж працює проти гіпертексту?).
Що ж до інтерактивності, вона також не набула помітного втілення в українській літературі двотисячних років. Пригадую, російські теоретики припускали можливість ледь не буму «співавторської» літератури, котру народжувала би можливість коментувати й редагувати створене іншими. Максимум, у що це втілилося в українській літературній практиці, – пародії та буріме. Наприклад, на блозі молодої поетки Тані-Марії Литвинюк один із її віршів був прокоментований двома пародіями, де рядки «торкаюся пальцями ніг до теплої ковдри,/ коли я була маленька, любила схованки» перетворюються на «торкаюся пальцями рук батареї гарячої:/ на щастя, ще не відімкнули, тому нам не холодно» та «Я тыцкаю “Reply” ўказальнікам мышы прыхіленым:/ пакуль шчэ дасяг да інэту ў мяне не адлучаны» Естетичний механізм той самий, що й раніше, нова лише швидкість обміну інформацією.
Оперативність та інтерактивність інтернет-середовища, як відомо, сприяють флешмобам. Окремі флешмоби часом, здавалось би, наближаються до літератури. Скажімо, один із флешмобів блогосфери:
«Така гра:
* Ви лишаєте коментар
* я обираю будь-яку фотографіюкартинку у Вас в ЖЖ та прошу розповісти про неї щось цікаве і пізнавальне
* Ви постите розповідь з фото у власному ЖЖ з публікацією умов гри, щоб Ваші друзі теж могли пограти».
Можна було припустити, що під фотографіями з’являться тексти з ознаками тієї чи іншої «художності». Проте вони виявилися зовсім простими, такими, що добре виконують свою пряму функцію – розповісти про обставини створення знімка, але не функцію естетичну. Остання лишається цілковито на відкуп фотографії.
Або взяти так звані, перепрошую, «засирання коментів» – коли на тому чи іншому сайті під певним повідомленням масово і скоординовано з’являються повідомлення, покликані висміяти автора, дезорієнтувати інших відвідувачів тощо. Певний художній естетичний елемент у цій дії, безумовно, присутній, проте він так само пов’язаний швидше з рольовою грою, котра може апелювати хіба що до театру, але аж ніяк не до літератури.
«БурлюкБук»
У віртуальних просторах української літератури є лише один помітний проект, що виразно використовує перелічені принципи – сумський сайт «БурлюкБук» (http://www.burliuk-book.in.ua/). Вірші молодих поетів тут поєднано з музикою, фотографією, а також із малюнками Давида Бурлюка. Інтерактивність як можливість читача маніпулювати інформацією тут доволі дотепно «вивернуто»: натискаючи будь-яке посилання, читач насправді потрапляє не на того поета або фотографа, на якого сподівався, а туди, куди його «закине». Таким чином, порядок прочитання віршів та перегляду знімків стає не лише нелінійним, а й цілковито випадковим, однак при цьому абсолютно «тоталітарним» щодо читача з прозорим натяком: інтерактивність, яку прийнято вважати виявом демократичності, плюралізму, вміє бути й таким простором, у котрому людина не має шансу на вибір. І клікнувши посилання на поезію Лілії Лисенко, потрапляє на текст Софії Сітало.
Один із організаторів сайту, Артем Антонюк, каже, що, швидше за все, «БурлюкБук» – єдиний в Україні проект, який можна назвати «електронною книгою». Він справді ставить зразки різних видів мистецтва у цікавий взаємозв’язок. Та ключове слово тут «контекст». Сам текст залишається «звичайним віршем», мультимедійні й гіпертекстові особливості не впливають на його стильові та структурні характеристики або впливають мало.
Отож, виходить, що окрім певного самозрозумілого впливу на лексику, тематику і спосіб поширення (ну й, зрештою, постання «нового самвидаву», загальнодоступного і поширеного), інтернет і комп’ютерні технології загалом за перші десять років свого активного розвитку в Україні майже зовсім не принесли змін у літературу. З’явилися тільки окремі зразки («зразочки»!) творів, де концептуально використовуються елементи мультимедійності, гіпертексту. А означені елементи існують на рівні локальних прийомів, своєю самодостатністю не сягаючи навіть рівня «поезомалярства» футуристів ХХ століття.
Чому так? Чому не втілилися ідеї та прожекти десятирічної давнини? Чому інтернет не став ґрунтом, на якому в літературі виростають нові ідеї та конструкції, а не кілька одноманітних наскрізних образів, що фіксують новий спосіб комунікації («аська», клавіатура, монітор, зв’язок, сайт, перезавантаження, флешка – ось майже й усе)? Може, через те, що комп’ютери та їхні мережі виявилися все ж переважно способами передачі інформації, а не новою реальністю? Може, через надмірну силу інформаційного потоку, спрямованого на користувача (що зазвичай не надто сприяє такому типу творчості, як література)? Або через недостатню опанованість явища?
Щоправда, краще опановане, воно ризикує втратити навіть нинішню спекулятивну концептуальну привабливість у стилі фроммівської «кібернетичної релігії». Усе, зрештою, ще може змінитися – історія літератури знає чимало різких поворотів.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
