Письменник, здатний знищити всіх персонажів
одним розчерком пера, заслуговує на повагу
Маріо Варгас Льйоса.

У листопаді цього року мені випав шанс відвідати далекий від України світ — світ перуанських Анд, світ загублених міст Імперії інків, світ боротьби європейського раціо (і жадоби до золота) та язичницького сонцепоклонництва, у світогляді якого Бог розчиняється в навколишньому світі. Але все ж таки більшість часу, проведеного в Перу під час однієї конференції, припала на перебування в Лімі (столиці Перу). Ви, мабуть, подумаєте, що про Ліму варто розповідати як про центр світового туризму? Насправді, не лише. На жаль, ми майже нічого не знаємо про літературну Ліму. А місто це має всі підстави, щоби називатися саме так. В Лімі існує культ літератури, це місто пересипано розмаїттям книгарень і пам’ятників видатним латиноамериканським письменникам.

Але в цій розвідці я зупинюся навіть і не на цьому. Якщо сьогодні випаде шанс відвідати Ліму, то в такому разі ви обов’язково маєте відвідати будинок-музей Маріо Варгаса Льйоси, розташований у самісінькому центрі Лімі неподалік від центральної площі Plaza Mayor і президентського палацу. Влада виділила кошти, щоби з помешкання, в якому довгий час жив найвизначніший перуанський письменник сучасності, зробити музей, який можуть відвідати всі охочі. Це вам нічого не буду коштувати (вхід вільний), хіба що ви захочете купити собі буклет, у якому розповідається про життя і парадокси Льйоси за п’ять нових перуанських солів (майже 1, 5 долара).

У буклеті наведено фрагмент із роману «Лист молодому романістові» (який, до речі, було перекладено поки що лише російською й опубліковано в «Иностранной литературе» (2005, №10): «Я палко мріяв колись стати письменником і страждав, погано розуміючи, що для цього треба зробити, із чого почати, як перетворити схильність, що відчував у собі і яка вперто підштовхувала мене до творення історій, у твори — і щоб вони підкорили читачів, як мене самого підкорили історії, складені авторами, що вже встигли зайняти місця в моєму особистому пантеоні: Фолкнер, Гемінґвей, Мальро, Дос Пасос, Камю, Сартр.

Мені не раз спадало на думку відправити комусь із них листа (тоді всі вони були ще живі) і попросити поради: як стати письменником? Але я так і не зважився — мені перешкодила боязкість, а може, песимізм, що відбивав бажання діяти: навіщо писати, якщо заздалегідь знаєш, що жоден із них не дасть тобі відповіді?». Ці романні рефлексії Льйоси щодо написання листа великим майстрам слова (майже як у романі «Герцог» С. Беллов) є автобіографічними: так само було з автором на початку письменницького шляху.

Безперечно, Льйоса — один із найвеличніших письменників сучасної латиноамериканської літератури. Він народився 28 березня 1936 в м. Арекіпа. Навчався у військовому училищі Леонсіо Прадо, а далі — в Університеті Сан-Маркос. Перший роман Льйоси «Місто і пси» (La cіudad y los perros, 1963) спричинив у Лімі скандал, після чого книгу було спалено (цей випадок продовжив історію спалювання книг, які зазіхнули на суспільну мораль). Роман, проте, зазіхнув не стільки на мораль, скільки на перуанську армію, показавши безчинства дідівщини в ній. У романі «Зелений будинок» (La casa verde, 1968) центральні теми насильства й відчуження розвиваються одночасно в п’яти сюжетах. Письменник використав техніку монтажу — з миттєвими перемиканнями часу й місця дії й множинних точок зору. Роман «Розмова в Соборі» (Conversacіón en La Catedral, 1969) показує корумпованість перуанського суспільства в період диктатури М. Одрії (1948-1956). Цього року в інтернеті за кілька місяців до проголошення Нобелівського лауреата розпочалися активні дискусії, було підписано петиції на підтримку Льйоси як письменника, гідного найвищої літературної нагороди у світі — Нобеля. Можливо, з метою популяризації цього автора лімська влада і вдалася до того кроку, щоби зробити з будинку, в якому жив та й досі живе Льйоса, музей. Будинок-музей зачинений для відвідачів у травні-червні, адже в цей час до нього повертається господар…

Здається, ідея зробити в Україні музей-салон із помешкання живого письменника, наразі ще не була реалізована. Так, у Києві можна відвідати музей-квартиру М.Булгакова, музей-квартиру П. Тичини, але сучасних письменників така доля оминула. А це, між іншим, надзвичайно цікаво — відчути атмосферу будинку, в якому й досі живе його деміург, чарівник, автор мільйонів слів, які розлетілися по всьому світу… Зауважу, що, незважаючи на таку пошану до Льйоси в Перу, сам письменник наразі вже не є громадянином цієї країни. Він має іспанське громадянство. Щодо його помешкання, то, як мені розповіли літературознавці з Університету Сан-Маркос, найстарішого в Перу, то Льйоса придбав собі маєток неподалік від Парижа. І, незважаючи на все це, він і досі залишається найулюбленішим перуанським письменником, одним із творців латиноамериканського буму. Перу вшановує цього автора, який, по суті, відкрив Перу для всього світу.

На жаль, подібної пошани до сучасних українських класиків мало. Україна все менше цінує тих, хто прагне донести українську культуру у формі якісного художнього слова. Тепер якщо держава береться за інвестування проектів культури, то лише в тому разі, якщо йдеться про акцію-перформанс. А це насправді політика, далека від справжньої підтримки культури. В нас на Форумі перекладачів української літератури «Слово без кордонів» сотні тисяч гривень викидають на борщі з пампушками, щоби «здивувати» перекладачів, які відвідують Україну, щоби розповісти про проблеми перекладу і видання українських творів у їхніх країнах. І наша держава краще викине 400 000 грн. на борщі, аніж на реальну підтримку проектів представлення України та її культури у світі. Ліма вміє шанувати своїх велетів (у себе і в світі), водночас пропонуючи своєму читачеві величезний вибір перекладної літератури.

Скажімо, в перуанських книгарнях можна легко відшукати найсвіжіші переклади Достоєвського, Ахматової, але там ніхто не знає жодного імені з пантеону української класики. Росія дбає про власний імідж у світі, спонсоруючи реальні культурно-просвітницькі проекти, Україна ж, як не парадоксально, покладається на російське «авось». Після доповіді на конференції в Лімі мене попросили прочитати щось із української літератури (це прохання було обумовлено ще раніше з боку організаторів). Я прочитав уривок із «Причинної» Тараса Шевченка в іспанському перекладі (2003 року у видавничому домі «Всесвіт» було видано переклад «Кобзаря» іспанською мовою, підготовлений аргентинським перекладачем Леонідом Голоцваном). Скажу чесно: навіть не очікував, що Шевченкове слово матиме такий вплив на латиноамериканську аудиторію. Аудиторія плакала. Хтось мені сказав: «Яка магічна карнавальність проглядає у цьому творові вашого великого письменника!».
А водночас мене взяла і туга, що стільки людей вперше для себе дізналися про Тараса Шевченка, хоча більшість, із ким мені доводилося говорити про літературу, при згадці про Тараса Григоровича, запитували, чи не є він далеким родичем Андрія Шевченка, якого в Перу дуже люблять. Прикро, що українське посольство в Перу не дбає про те, щоби українська культура знаходила свій шлях до серця перуанського читача.

Зазначу ще один нюанс: у літературознавчих дослідженнях в Перу сьогодні превалює переважно одна теорія: поліфонія та карнавальна теорія М. Бахтіна. Бахтін для лімських інтелектуалів — це як Чижевський чи Білецький для українського літературознавства. Як мені розповів один перуанський літературознавець, більше половини PhD-дисертацій виконуються в руслі бахтінської теорії. Мені здається, що якби зараз в Перу (чи в Україні) видати іспанською мовою, скажімо, «Енеїду» І. Котляревського, то її представленість на латиноамериканському ринку була б справжньою літературною сенсацією і «бумом», який свого часу в світовій літературі зчинили «бумісти» Маркес, Льйоса, Кортасар… Так Україна могла б реально заявити про себе на латиноамериканському континенті, де поки що знають тільки Андрія Шевченка.

Насамкінець зазначу, що в Україні книжок про латиноамериканську (і зокрема перуанську) літературу майже не існує. Осібною в цьому світі залишається прекрасна монографія Ігоря Оржицького «Ми — правда і світло, обернені в камінь…». Література країн Андійського регіону (Перу, Болівія, Еквадор) у ХХ столітті» («Юніверс», 2006), в якій досліджено творчість таких класиків перуанської літератури, як Сесар Вальєхо чи Маріо Варгас Льйоса (обидва навчалися в Університеті Сан-Маркос).
Залишається вірити, що з часом щось суттєво зрушиться в цій перспективі діалогу української та латиноамериканської літератур. Інакше між двома світами може утворитися потужний мур, неприступний для читача.