Нині майже будь-які ідеологічні проекти в культурі фактично не спрацьовують. Загальні глобалізаційні тенденції вихолощування умів нівелюють національну основу будь-якої культури. Інша справа, що українська культура так і не вийшла за рамці совєтських і постсовєтських стереотипів. Власне, вона вже давно готова прорвати межі дозволеного, однак відсутність політичної національної шляхти зводить її потуги до початкового циклу.
Література живе власним життям, чого ніколи не мала і тепер не зовсім усвідомлює, що з нею відбувається. Книжки з’являються, попри всі державні перешкоди, автори йдуть шерега за шерегою, але національний простір звужується, бо потенційний український читач не змінює свого статусу «потенційного» і не зростає кількісно. Остання статистика невесела: кожен другий українець не читає книжок і не має в них потреби. Років 20 тому ситуація була набагато кращою, хоча «нечитальників» теж не бракувало. Живе у моєму селі вчителька-пенсіонерка початкових класів, яка за своє життя не прочитала жодної художньої книги. Її аргументація була «залізна»: «Хтось собі вигадує, а я, дурна, маю сліпати?!»
Ситуація останніх місяців загрозлива через плекання економічної кризи (гасло наших політиків: «Бережіть кризу, вона нас годує!»), коли українські видавництва можуть просто збанкрутувати. Себто повернутися до стану розвалу Союзу, але в набагато складніших суспільно-політичних умовах. Окремі видавничі проекти, які існують, бодай заслуговують уваги як «останні хоробрі» в країні «вічних хохлів»…
Проект «Інша література», заявлений восени 2006 року, дещо збалансував структуру сучасного літпроцесу. У цьому його найголовніша заслуга, хоча сьогодні її співзасновники працюють паралельно, майже не перетинааючись, використовуючи спільний бренд. Борис Гуменюк займається інтернет-сайтом «Інша Література» і разом із Сергієм Пантюком видає книги у серії під тією ж назвою.
Степан Процюк у тандемі з івано-франківським видавництвом «Тіповіт» (директор Василь Вітенко) започаткував серію «Інша проза», защораз розширюючи межі жанрових блоків.
Першою книгою з логотипом «Інша критика» була книга Євгена Барана «Навздогін дев’яностим», але тоді ще не йшлося про серійність видання, не було запропоновано дизайнерського вирішення книжкової серії. Вже на початку 2007-го проект зрушився з місця і в ньому центральне місце зайняли книги самого ідеолога проекту Степана Процюка. У серії «Інша проза» Процюк видав свій роман «Жертвопринесення» і передрукував роман «Тотем».
Про обидва романи вже немало писалося, у тому числі й мною. Тільки додам, що вихід цих книг у серії змістив певні акценти й щодо самої постаті Процюка. Він перетворився із людини, яка пише, у людину, яка діє. У час, коли мільйони споглядають, такі одиничні прориви завжди заслуговуватимуть на увагу. Можна по-різному говорити про романи Процюка, казати, що він – творець психіатричного роману в українській літературі чи стверджувати протилежне і твердити, що його писання мало подібні на прозу. Сьогодні такі різночитання вже нічого не змінюють у ставленні й сприйнятті чи несприйнятті творчости Процюка. Він є у сучасному літературному просторі, і з цим треба рахуватися.
Початок серії було зроблено, але не так просто знайти авторів (про кошти взагалі мовчу, бо це зовсім окрема і завжди детективна історія), які би вписувалися у загальний ідеологічний контекст «іншості» та «інакшості». Тим більше, що сам логотип «Інша» вимагав не протистояння (на початковому етапі спрацьовував і цей, до певної міри, рекламний хід), а серйозного творчого рівня, нижче якого не має сенсу опускатися. Наступний хід Процюка був несподіваним. У серії вийшов роман дебютанта, молодого івано-франківського автора Романа Черковського «Фрондео».
Як на дебют, це було зовсім непогано. У романі є все, чим сьогодні спокушається читач: кохання, таємниця, авантюра, містика. Моментами мелодраматичний, але в цілому добре написаний роман.
Завершувався 2007 рік для серії знову Степаном Процюком. Тепер в іпостасі есеїста. Додався новий серійний блок «Інша есеїстика». Книга має назву «Канатоходці». Читаючи книгу Джона Фаулза «Арістос» у добротному перекладі Віктора Мельника, ще раз переконуюся у вдалому називанні книги. «Бути людиною чи людською інституцією – це ніби зобов’язання бути канатоходцем. Він мусить балансувати і мусить рухатись», – це Фаулз. Цей самий принцип ліг в основу Процюкового розуміння канатоходця – людини помежів’я: «Завдяки канатоходцям існує мистецтво, екстремальні види спорту, драматичні та запаморочливі історії кохання і всілякі інші книги рекордів Гінннеса. «Канатників» переважно цікавить не слава (із її аплодисментами, порожнечею і правильною поведінкою об’єкта кумиризації), а повносиле проживання кожної години чи року. Ці акробати і експериментатори кохаються у маргінальному. Нетиповому. Півзабутому. Ексцентричному. Такому, як вони».
Без перебільшення, «Канатоходці» – одна з найкращих Процюкових книг. І як така вона лише підкреслює яскравість творчого потенціалу свого автора.
2008 року у серії «Інша критика» виходить книга критичних текстів Івана Андрусяка «Латання німбів». Андрусякова книга є добрим набутком для тих неофітів, які прагнуть скласти уявлення про сучасний літературний процес. І хоча сьогодні постійно підкреслюється, що в Україні немає літературної критики, знаходяться люди, які своєю рутинною і невдячною роботою, заповнюють цю прогалину. Але тут проблема не в окремих представниках цієї професії-покликання, проблема у відсутности системного підходу і розуміння потреби критики. А це вже проблема не одиниць, а цілого комплексу невирішених питань. Тому письменників, які постійно наголошують на відсутности критики в Україні, треба заставляти не тільки «вигадувати», але й аналітично мислити, аби менше плакалися на неувагу критиків.
Завершився цей рік для серії виданням двох книжок прози: Ольга Деркачова «За лондонським часом» і Сергій Грабар «Притчі». Що стосується Ольги Деркачової, то це вже її друга книга оповідань. Перша вийшла теж у видавництві «Тіповіт» 2006 року під назвою «Синдром підсніжника». Мені було трохи дивно, що ця книга якось випала із контексту літературних розмов. А даремно, бо Деркачова є одним із найцікавіших авторів свого покоління (серед тих, хто працює в жанрі малої прози). Певна епатажність і викличність у змалюванні окремих тем (особливо інтимного плану) є у цієї талановитої авторки. Однак, проблема не в епатажі чи свідомій вульгаризації ситуації, окремих сцен чи вчинків, – проблема у вічній самотності героїв і героїнь Ольги Деркачової, якої вони не здатні подолати. Її герої розірвані між болем і насолодою, не можуть віднайти гармонії, оскільки самі є дисгармонійними шукачами життєвої істини.
Сергій Грабар є першим не-франківським автором цієї серії (Іван Андрусяк живе в Києві, але духом і серцем був і залишається гуцулом). У Грабара це вже четверта книга прози, і він є найбільш досвідченим автором у тому ще сенсі, що його книги вийшли у перекладах хорватською, азербайджанською та мовою фарсі.
Сергій Грабар працює у жанрі прозової притчі. Жанр давній, майже вічний. Біблійні притчі Христа, притчева основа філософії Сократа і Сковороди тільки підтверджують, що це один із найскладніших літературних жанрів. Треба віддати належне Сергієві Грабару. Він знає, про що говорить, для чого і кому говорить. Власне, авторська світоглядна чіткість визначає чіткість естетичну: конкретика ситуації, вчинку, настрою зумовлюють змістове наповнення. Притчі Сергія Грабара переважно балансують на межі поезії та прози (поетичні мініатюри, прозові поези). Ця крихкість форми тримається на міцному фундаменті морально-етичного звучання. Звідси тематична й формальна близькість притч Сергія Грабара до біблійного, сакрального контексту.
Не знаю, яке матиме продовження серія, започаткована Степаном Процюком. А, можливо, дещо лукавлю, бо знаю про деякі нові проекти, але не розкриваю їх, аби не наврочити. Головне, що цей проект, що задумувався як ідеологічний, тримає серйозну естетичну планку. За читача треба боротися і його потрібно виховувати. Це правда, яку чомусь не озвучуємо. У проекті «Інша проза» (а тепер ще й «Інша есеїстика», «Інша критика», на часі й «Інша поезія») цей принцип боротьби є визначальним. Бо людина вміє розважатися і без розважальної літератури. Усвідомити себе ІНШОЮ їй НІКОЛИ, але допомагає література. Добра література. А література завжди одна, – добра або погана. Все інше – від лукавого. Не втомлююсь повторювати цю просту істину. Принаймні, вона дає нам можливість усвідомити, що література таки інша.
Література як Інша. Усвідомивши, ми маємо змогу вибирати…
Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.