Ієрогліфи в українській транскрипції

Завжди радієш, відкриваючи для себе щось нове. А ще більше радієш, усвідомлюючи, що можеш цим відкриттям поділитися з іншими, щоби нове було доступним не лише тобі. У світовій культурі ще надто багато скарбів, майже невідомих широкому загалу українців, або ж яким українці ще не склали ціни. До таких скарбів, безперечно, належить традиційна японська культура. Навіть освічені, ерудовані індивіди, які можуть належно оцінити музику Баха і Шопена, з першого погляду відрізнити полотна Рафаеля від Гогена і декламувати напам’ять Шекспіра та Пушкіна, часто або зовсім не розуміються у японській культурі, або ж знають її вкрай поверхово. Опера «Мадам Батерфляй», гравюри Хокусая, фільми Акіри Куросави, роман Валентина Пікуля «Три возраста Окини-сан», олімпійське дзюдо, клуби карате в кінці 70-х рр. минулого століття та сусі-бари в 90-х – така загальна сума знань та уявлень щодо самобутньої острівної культури. Для ерудитів – романи Кавабати Ясунарі, дзен-буддизм і вірші Басьо.

Однак інтерес до далекосхідної культури, що особливо помітним став на початку ХХІ ст., все більше наближує українського інтелектуала до екзотичних традицій Країни Вранішнього Сонця. Цьому немало посприяла осінь 2006 р., яка була оголошена сезоном японської культури в Україні. Тієї осені по Україні гастролював театр Кабукі, відбулися концерти традиційної японської музики, змагання з кендо (японське фехтування), виставки нецке та орігамі. Завезення книг з японістики, перекладів класичної японської поезії і прози з Росії спонукало до дій і вітчизняних учених. Так, перекладач-японіст Іван Бондаренко доклав чимало зусиль, аби познайомити українців з традиційною японською поезією. 2002 р. у видавництві «Дніпро» вийшла в його перекладі «Антологія японської поезії; хайку XVII–XX ст.», що містить твори 11-ти поетів. За два роки у видавництві «Факт» побачила світ «Антологія японської класичної поезії», а ще через два роки у тому ж видавництві вийшла «Збірка старих і нових пісень» (Кокін-вака-сю) – класична антологія Х ст., перлина японської поезії! Працьовитості перекладача можна по-доброму позаздрити, а за здобутки його наполегливої праці – низький уклін від шанувальників східного мистецтва. Однак автор не зупиняється на досягнутому. Відоме видавництво «Грані-Т» за два останні роки випустило ряд яскравих видань на східну тему: збірки класичної поезії, казки країн Сходу, окремі цікаві розвідки, такі як «Україна-Японія: дерев’яна архітектура» фотохудожниці й архітектора Галини Шевцової та її ж «Стежками Басьо», присвячену патріархові поезії хайку, твори якого, до речі, в цьому виданні також подаються в перекладах Івана Бондаренка. 2008 року в рамках серії східної літератури Іван Бондаренко звітує двома виданнями класичної японської поезії: збіркою віршів Рьокана, поета епохи пізнього Едо (кін. XVIII – поч. XX ст.), та середньовічною антологією «Хяку-нін іс-сю» (По одному віршу ста поетів). Власне, про два ці видання і йтиметься.

Японська поезія, чи не найсамобутніша у світі, прийшла до українського читача досить пізно. Якщо навіть у Росії перші переклади японської поезії на межі ХІХ–ХХ ст. робилися з європейських мов (передусім з французької), то що вже казати про українців, яким доводилося найперше дбати про збереження власної культури в умовах панівної денаціоналізації. Нині Україна фактично не має власної сходознавчої чи перекладацької школи.

Перекладати японську поезію важко, тому що вона… дуже японська. Щоб осягнути її суть, читач має вникнути у світ образів, вироблений східним світосприйняттям, познайомитися з японськими традиціями, побутом, історією, міфологією, навіть географією. Численні топоніми у японських віршах мало що скажуть українському читачеві, тоді як для японця вони сповнені особливого змісту (так само як для українців топоніми Славутич, Говерла, Хортиця). Що вже казати про порядок слів у рядку традиційних поетичних композицій танка (в 5-и рядках 5-7-5-7-5 складів) та хайку (в 3-х рядках 5-7-5 складів), передачу музичності (японська мова має два музичні наголоси, через що вірші традиційно називаються «ута» – пісня), гру слів, за якою часто ховається підтекст… Усе це відтворити майже неможливо. Тож японська поезія пройшла певний етап європеїзації, аби стати доступною неяпонському читачеві. Існують різноманітні переклади – від калькованих, в яких перекладач намагається повністю передати первинний зміст твору, до адаптованих, які часто вкладаються в європейську поетичну форму, інколи навіть заримовуючись.

Традиційно в середньовічній японській літературі більшою популярністю користуються великі поетичні антології, аніж приватні збірки. Любов до поезії була такою великою, що в ХІІІ ст. деякий час функціонувала «поетична палата», що мала відбирати й зберігати найкращі зразки поетичної творчості, слідкувати за результатами «поетичних турнірів» (ута-авасе) та укладати антології. Серед чималої кількості антологій традиційної японської поезії виділяють такі три: «Ман-йо-сю» (Збірка міріад листків) VIII ст., «Ко-кін-вака-сю» (Збірка старих і нових пісень Японії) Х ст. та «Сін-кокін-вака-сю» (Нова збірка старих і нових пісень Японії) ХІІІ ст. Вони були своєрідним підручником, за яким поети наступних поколінь аж до кінця ХІХ ст. вчилися складати вірші. Антологія «Хяку-нін іс-сю» (По одному віршу ста поетів), хоч і не належить до «золотої трійки», проте є унікальною. Її унікальність – у майже спонтанному виникненні. Мистецтво каліграфії в Японії цінувалося не менше, аніж живопис, тому паперові перегородки (сьодзі) в будинках знаті прикрашали не лише малюнками, а й каліграфічними написами, зокрема віршами. Аристократ Фудзівара Тайка, чий рід дав Японії багатьох славетних митців слова, відібрав сто найкращих віршів – давніх і сучасних йому поетів, – аби прикрасити сьодзі в палаці свого родича. Так народилася антологія «По одному віршу ста поетів». Від класичних антологій вона відрізняється тим, що в ній нема чіткої послідовності віршів, розподілення за канонічними темами. Антологія являє собою яскраву поетичну мозаїку, фрагменти якої писалися протягом VII–ХІІІ ст., тобто за епохи Хейан, «золотого століття» японської культури. В ній містяться вірші всесвітньовідомих класиків – Какіномото Хітомаро, Оно-но Коматі, Кі-но Цураюкі, Мурасакі Сікібу, Сей-Сьонагон, Сайгьо-хосі – і майже невідомих поетів, пам’ять про яких зберігається саме завдяки цій збірці.

На відміну від попередніх академічно строгих видань перекладів Івана Бондаренка, ця книжка вражає розкішністю – для її оформлення використано гравюри Кацусіки Хокусая, видатного майстра живописного жанру укійо-е. За життя Хокусай прославився як ілюстратор класичних антологій. Отже, видання є також каталогом праць митця світової значущості. На кожній сторінці подано вірш мовою оригіналу, поетичний переклад, ім’я автора, роки життя, біографічну довідку (часто розлогу, бо в біографіях поетів є чимало свідчень з історії поетичного процесу тогочасної Японії) та портрет автора. З протилежного боку – ілюстрація. Цю книгу створено для повільного, вдумливого читання і споглядання. Її не можна швидко прогортати – вона вимагає просто-таки дзенської зосередженості. Натомість дає змогу насолодитися красою поезії й неповторної японської гравюри.

Якщо перше видання презентує японську поезію періоду Хейан, то друге презентує поезію іншої епохи – періоду Едо (1603–1868) – останнього етапу військової диктатури (сьогунату) в історії Японії.

Рьокан (1758–1831) – одна з найзагадковіших постатей поетичного світу Японії. Роки його життя припадають на той час, коли, за словами Аркадія Стругацького (відомого не лише як письменник-фантаст у співавторстві з братом Борисом, але і як перекладач японської класики), «протиставлення влади грошей і традиційної самурайської моралі досягло фантасмагоричного характеру». Виходець із заможного селянства, блискуче освічений, обізнаний з вченнями Конфуція та Лао-цзи, Рьокан стає дзенським мандрівним ченцем і присвячує життя поезії, каліграфії та філософії. Шлях мандрівного поета був шляхом у безсмертя для багатьох японських класиків. Саме так, не крізь палацові вікна, а лежачи у траві край дороги, пізнавали поети особливу, магнетичну красу Японії. Споглядання краси ставало їхньою філософією і сенсом життя. Тонкий знавець давньої японської та китайської поезії, Рьокан вміло поєднував зображення живої природи із класичним каноном. Слово «опис» тут недоречне. Дзен вчить розчинятися у довколишньому, зливатися з тим, що бачиш, у єдине ціле. Злиття душі з природою – і є поезія.

Що я залишу в спадок?
Навесні –
Вишневий цвіт,
Улітку – спів зозулі
І золото кленове – восени.

Вражає, що цей вірш був написаний, коли поет лежав при смерті! Навіть в останні хвилини його душа була сповнена почуття прекрасного. Поет відчував, що та краса, яку він пропускав крізь себе, переливаючи у вірші, залишиться по ньому – вічною і нетлінною. Як поезія. Як саме життя, що ніколи не згасне у цьому світі.

Як вже зазначалося, перекладати японську поезію – невдячна праця. Через практичну неможливість передати точну кількість складів класичних форм хайку і танка в перекладі українською, Іван Бондаренко вдається до адаптації – перекладені ним хайку дуже нагадують дворядковий 4-хстопний ямб, а танка, заримовані у 2-у і 5-у рядках, скидаються на трирядковий ямб. Це, звісно, не ґандж, а особиста манера перекладача. Так, у Росії найбільш популярними і цитованими є римовані переклади Анни Глускіної, структура яких максимально наближена до ямбового чотиривірша. Подібна адаптація не лише полегшує читання, а й допомагає читачеві, звиклому до європейських віршованих форм, краще сприйняти японську поезію, полюбити її так, як поезію німецьких романтиків або українських модерністів. Постає запитання: чи потрібно римувати неримовані твори? Але, очевидно, автор намагався таким чином зберегти музичність, притаманну японській поетиці, не допустити прозаїзації перекладів.

Журливість чарівну квітучих вишень,
Сум місяця,
Осінніх кленів сум
Я зрозумів,
Лиш в горах поселившись.

Варто відзначити, що книга чудово оформлена – палітурка в чорно-білих тонах в чисто дзенському стилі; як і в «Хяку-нін іс-сю», оригінал видрукувано ієрогліфікою та хіраганою, знизу – переклад, в примітках японські терміни також подаються в ієрогліфіці; вірші, які послужили прообразом деяких творів поета, цитовано повністю в оригіналі та перекладі. З усього видно, що книга призначена для читання істинними шанувальниками японської поезії. Книгу відкриває коротка передмова, де окреслено основні віхи творчості поета, та ґрунтовне есе. Проте чомусь не вказано автора передмови й есе, лише за примітками можна зрозуміти, що вони належать перу самого перекладача – Івана Бондаренка. І якщо передмова застережень не викликає, то вже сама назва есе «Рьокан або японський Сковорода» насторожує. Загалом, в есе йдеться не стільки про творчість Рьокана, скільки про культурні зв’язки України і Японії та історичні паралелі (яким повністю присвячено другий розділ есе). Текст есе свідчить про різнобічну обізнаність автора, але деякі твердження Івана Бондаренка вкрай суперечливі. Так, саме порівняння Рьокана з Григорієм Сковородою (який найперше відомий як філософ, а не як поет) хоч і виправдане, але є швидше поетичним, аніж науковим. Власне, так само зі Сковородою можна порівняти мандрівних поетів Сайгьо, Іккю та навіть Басьо. Описуючи спільне в історії двох країн, автор зазначає: «Це й наявність лише в історії наших двох країн таких близьких за духом та способом життя соціальних груп, як запорізькі козаки та японські самураї […] Це й провідна роль у збереженні та розповсюдженні народного фольклору […] дуже схожих між собою українських кобзарів-сліпців і японських мандрівних сліпих музик (“біва-хосі”)». Самураї – професійні вояки, пов’язані зі своїми сюзеренами-хатамото васальними зв’язками. Тут швидше напрошується аналогія із західноєвропейським рицарством, аніж із козацтвом. Традиції ж мандрівних музикантів відомі не лише в українців, а й в інших слов’янських народів. Так, у поневоленій османами Сербії популярними були «лазариці» (пісні про князя Лазаря, що загинув на Косовому полі), які виконувалися мандрівними гуслярами. З приводу цвіту вишні як спільного мотиву у творчості, – про це вже зазначала перекладачка Віра Маркова (щоправда, з приводу російської поетики) у передмові до книги «Сайгё. Горная хижина» (СПб: «Кристалл», 1999), цитуючи вірш М. Некрасова «Зелёный шум» (Как молоком облитые,// Стоят сады вишнёвые,// Тихохонько шумят…). Твердження, що найвищі досягнення японської літератури асоціюються насамперед із поезією – також досить суперечливе, коли згадати середньовічний роман «Гендзі-моногатарі», прозу Іхари Сайкаку, новели Акутагави Рюноске. Щодо панування китайської мови та літератури як еталону в культурному житті Японії та паралелі з українським культурним життям – зазначу, що китайська мова була поширена далеко за межами Китаю, відіграючи роль своєрідної «східної латини». Крім того, в Японії ще з часів Хейан китайський стиль (кара-е) цілком мирно уживався з японським стилем (ямато-е) без якоїсь загрози асиміляції японського суспільства. Нарешті, порівняння філософських поглядів Сковороди із дзен-буддійським ученням видається штучним, згадаймо хоча б, що Сковорода засуджував поклоніння мирським стихіям, тоді як у дзен-буддизмі природа сакралізувалася як один з проявів Вселенського Будди, що знайшло свої вияви у численній пейзажній ліриці, яка часто має філософський підтекст.

Однак суб’єктивний підхід автора щодо взаємодії двох культур зовсім не применшує його власного внеску своєю сумлінною перекладацькою працею в культури обох народів. Внеску, покликаного явити українцям в повному блиску такий скарб, як традиційна японська культура. Оскільки автор являється першовідкривачем, своєрідним Марко Поло у світі японської поезії – побажаємо йому щасливого творчого шляху і мирного хокусаївського неба!