У літературу прийшов 1992 року як учасник літгурту «Нова деґенерація». Відтоді видав півтора десятка книжок різних жанрів, найновіші з яких – збірник прози «Вургун» (2006); поетична збірка «Писати мисліте» (2008); книжка критики «Латання німбів» (2008); повісті для дітей «Стефа і її Чакалка» (2007) і «Дядько Барбатко сміється» (2008); поетичні книжки для дітей «Зайчикова книжечка» і «Звіряча абетка» (2008).
Перекладає з російської, польської, англійської; у його перекладах вийшло понад два десятки книжок, зокрема поезії Едварда Естліна Каммінґса, Анджея Бурси, Міхаїла Яснова, Томаса Стернза Еліота.
Лавреат першої премії видавництва «Смолоскип», премій «Благовіст», ім. Бориса Нечерди і журналу «Кур’єр Кривбасу». Окремі твори перекладалися шістьма європейськими мовами.
Нині мешкає в Києві. Працює редактором видавництва дитячої літератури «Грані-Т». Веде авторські рубрики в часописах «Народне слово» та «Нація і держава».
– Іване, видавнича справа не стає на перешкоді справі творчій?
– Ну, видавнича справа – це ж бізнес, а я не є бізнесменом. Якби був, тоді, певно, це б заважало, бо бізнес, як і творчість, вимагає повної самовіддачі. А так я – просто видавничий редактор, і моя справа – винятково художня притомність і грамотність тексту, який пропонує читачам видавництво «Грані-Т». Особисто для мене редаґування дитячих художніх текстів – ідеальна робота, яка не заважає, а навпаки – сприяє тому, щоби завжди тримати себе «в тонусі».
 |
| Іван Андрусяк, Валентина Запорожець, Микола Гриценко. Три дні казки. — Київ: Грані-Т, 2007 |
– На що Ви передусім звертаєте увагу при виборі рукопису для публікації?
– На те, наскільки дитині цікаво спілкуватися з цим текстом і що саме відкладеться, як то кажуть, «у мозку і в серці» дитини після такого спілкування. Якщо текст просто забавляє читача, але нічого путнього по собі не залишає, – це «не наш» текст, хоч би як хвацько був виписаний. А водночас «не нашим» є й текст, у якому немає живого «підходу» до дитини, – хоч би той рукопис був і на двісті відсотків «правильним». Одне слово, рукопис мусить бути талановитим.
А мій особистий принцип добору дуже простий: не нашкодь! Себто, якщо я можу порекомендувати це читати своїм дітям, то я це й рекомендую для публікації.
– Українська дитяча література абстрагована від світової чи має ті самі тенденції розвитку?
– Для того, щоби можна було вести мову про суголосність тенденцій, треба мати літературний процес, – а він у нас наразі зародковий, загадковий і сумнівний. У цьому дуже легко пересвідчитися на прикладі діяльності тих же наших дитячих видавництв: переважна їх більшість протягом надміру тривалого часу продукує винятково або майже винятково передруки й перевидання. У прайсах цілої низки найпотужніших за обсягами виробництва видавництв я років із десять не бачив (та й досі не бачу) жодної книжки, про яку можна було б сказати, що це «сучасна дитяча література». Навіть безсумнівно грамотні й кайфові «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Видавництво Старого Лева» видають нові твори сучасних українських авторів не систематично. Кілька років тому в цьому напрямі почала працювати вінницька «Теза» – але раптом «утрапила в паску фентезі» й затихла. Харківський «Ранок» намагався запровадити таку собі «пригодницьку» серію – але ж там редактори, при всій моїй щирій повазі до пана Круглова, не знають до пуття ні української, ні російської мови, а вже про якийсь елементарний добір текстів годі й казати. Активно останнім часом продукує дитячі книжки «Зелений пес» – але, при всій моїй, знову ж таки, щирій повазі до братів Капранових, смак і грамотність їхніх видань ще дуже далекі від ідеалу.
 |
| Іван Андрусяк. Латання німбів. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2008 |
Що ж лишається? «Грані-Т», де ключовими, базовими серіями є «Сучасна дитяча проза» і «Життя видатних дітей» – щойно написані книжки сучасних авторів, причому деякі буквально «спровоковані» видавництвом.
Наголошую на цьому зовсім не тому, що «кожна жаба своє болото хвалить». Тим паче, в нас так само не обходиться без капостей чи проблем, і далеко не кожна наша книжка є шедевром. Ясна річ, працювати в такому форматі – ризик. Значно простіше щороку «клепати» одну й ту ж класику зі шкільної програми, міняючи лише обкладинку, як це робить, скажімо, київська «Школа» – і в ус не дути…
Отож, – повертаючись до вашого запитання, – щоби ми могли всерйоз повести мову про суголосність тенденцій в українському і європейському (ну, бо світове – це занадто абстрактно: в тому ж Китаї чи арабському світі власне бачення ситуації, але це зовсім не означає, що воно гірше, як не означає й те, що ми мусимо саме з ним кореспондуватися) дитячому письменстві, нам потрібно мати як мінімум десяток-півтора отаких «Гранів-Т», які пріоритетно працюють саме з сучасними авторами й текстами. А поки що, гадаю, про це говорити годі – бо видавництво, в якому я працюю, практично не має конкурентів. Для видавництва це, може, й добре, але для літератури однозначно зле!
– Нещодавно вийшла з друку Ваша нова книга «Писати мисліте» – і одразу ж зайняла чільне місце серед цьогорічних нововидань.
– О! Нарешті про щось «доросле»! Бо мені вже й самому часом здається, що я «здитинів» остаточно й безповоротно…
Насправді мені страшенно подобається працювати для дітей, я отримую від цього колосальну насолоду, але моїм головним «видом діяльності» в літературі все одно залишається те, з чого я починав, – поезія. Тому мені, ясна річ, дуже приємно, що нова книжка віршів здобулася на стільки позитивних відгуків, ба навіть стала «лідером літа» в поетичній номінації конкурсу «Книжка року». Гадаю, далеко не в останню чергу це сталося й через дуже вдалий формат видання, який запропонувало видавництво «Факт».
 |
| Іван Андрусяк. Писати мисліте. — Київ: Факт, 2008 |
Вірші до цієї книжки писалися протягом останніх п’яти років. Для мене це був час дуже спокійних, навіть розважливих зовні, але доволі інтенсивних внутрішньо розмислів про речі, які, незважаючи ні на що, залишаються вічними. Здається, я просто дійшов того нормального для чоловіка зрілого віку, коли якісь внутрішні конфлікти, етичні й естетичні метання, зовнішні пошуки себе у світі й світу в собі нарешті залишилися позаду – і коли починаєш дорожити тремким, тонким відчуттям гармонії, починаєш осягати її питому суть. Певно, тому в книжці дуже багато природи – бо природа є основою гармонії людини зі світом; і дуже багато бароко – бо бароко є основою гармонії української людини з українською культурою. І, звісно, дуже багато особистісного, інтимного – не в сенсі «любовного» чи, тим паче, «пікантного»; під інтимним я розумію винятково той неповторний мікросвіт, який творить людина в гармонії з природою й культурою. Саме з такого мікросвіту завжди й творилася найкраща, як на мій смак, поезія – до якої я й прагну, наскільки змога, тягнутися.
– Вас знають як критика. Книга критики «Латання німбів» містить огляд кращих доробків української літератури. З чим пов’язана така назва?
– Ну, в кожному жарті є доля жарту… Так і тут: мені здається, що ми наше письменство більше недооцінюємо, ніж переоцінюємо. Часто аж надто несправедливо! Я ж, на відміну від «чистих» критиків, маю ту перевагу (і водночас той недолік), що можу на все це поглянути доброзичливим оком, так би мовити, зсередини – як безпосередній учасник процесу.
Ні, це зовсім не означає, що я такий собі «добрячок», який усіх направо й наліво розхвалює. Навпаки – часто я буваю навіть дуже злим і прискіпливим. Ба більше: волію взагалі нікого не розхвалювати, а просто щиро й відверто говорити про те, що думаю. У тім числі й помилятися так само – щиро й відверто. Головне, що я намагаюся ні до кого й ні до чого не мати упереджень. Навіть до того, хто має упередження до мене.
 |
| Сергій Пантюк, Іван Андрусяк, Анатолій Дністровий. Фото з сайту www.dyskurs.narod.ua |
Узагалі ж, ця книжка, яку так красиво видало молоде івано-франківське видавництво «Тіповіт» у серії «Інша критика», зовсім не є «оглядом найкращих доробків української літератури». Насправді вона постала з того, що протягом останніх восьми років я понаписував до різних видань чимало статей, рецензій, оглядів, есеїв про ті твори, які особисто мене чимось зачіпали – як про «голосні», які й без мене мали широкий резонанс, так і про такі, які критика чомусь «недобачила». І частини цих статей мені стало «жаль», бо вік періодики недовгий, а те, про що я говорив, і далі залишається актуальним. Тому найкращі з них я й зібрав під спільну обкладинку, щоб вони «не загубилися», а стали, можливо, спричинком до ширших розмислів чи дискусій зацікавлених людей.
– На Вашу думку, де твориться література – в столиці чи на периферії?
– У головах і в почуттях! Усе інше не має значення.
– І наостанок – побажання читачам від Івана Андрусяка.
– Мислити! Шукати свою гармонію – і мислити. Бо коли ми перестаємо мислити – ми перестаємо жити.
Розмовляла Наталя Пасічник
