Я сиджу за столом і пишу все це на вулиці Клеремонт у Нью-Йорку. Це на тій же вулиці і по сусідству з тим будинком, де жив Юрій Володимирович Шевельов. Колись, під час першої нашої зустрічі, він подарував мені свою «Третю сторожу», зробивши надпис «Тамарі Іванівні Гундоровій на добру згадку про Нью-Йорк і ньюйоркчан від автора. ЮШ». Отож, у моїй памяті Шевельов завжди є ньоюйоркчанином. Думаю, саме тут, у Нью-Йорку, йому подобалося жити, особливо тому, що можливостей для культурного життя тут завжди вдосталь. Я поділяю любов Юрія Володимировича до Нью-Йорка – захоплена цим містом. Саме тут мені хотілося почати свої спогади про Шевельова.

Це було влітку 1996 року, коли я вперше, через два тижні після захисту своєї докторської дисертації, приїхала на довший час до Нью-Йорка. Я зателефонувала Юрію Володимировичу, назвала себе і попросила про зустріч. Бути тут і не побачити метра було б для мене великою втратою. Юрій Володимирович сказав, що зараз він над чимось працює, а тому призначив побачення на пізніше. Напис на «Третій сторожі» має дату 16.7.96, отож наше перше побачення було саме цього дня. Я припускаю, що саме тоді Шевельов писав свою статтю «Го-гай-го», присвячену «бу-ба-бістам». Тоді, у червні 1996 року, я теж доповідала на конференції в Урбані де Шампейн про постмодерний карнавалізм і Бу-Ба-Бу, отож цей збіг мене пізніше дуже тішив.

Розповідаючи про свою першу зустріч із Юрієм Володимировичем, не можу оминути деталі. Пригадую, що я досить сильно застудилася, працюючи в Бахметьєвському архіві Колумбійського університету над спадщиною В.Винниченка. В архіві було дуже холодно, на вулиці було дуже спекотно. Я брала з собою светр і виглядала, йдучи до університету, як ведмідь зі шкурою посеред пустелі. Одначе мені було так холодно у книгосховищі, що я захворіла. Але зустріч не повинна бути відкладеною! Отож, 16 липня я наблизилася до дверей Юрія Володимировича. Перед дверима лежав килимок, який я дуже запам’ятала і не раз потім бачила. Він мене зворушував – на килимку збоку була прикріплена квітка, здається, біла ромашка. Виглядала самотньо, але грайливо. На тому куті йому клали пошту.

Двері відчинилися – і я побачила Юрія Володимировича. Він був високий, худий, похилений, в окулярах, за якими дивилися всезнаючі очі, які оцінювали мене. Чомусь запам’яталися довгі руки і довгі, якісь серафічно-неземні, голубуваті нігті. Руки він якось так особливо складав, коли сидів, що не помітити їх було не можливо. Жест цей мене дуже вражав. У тих руках, здавалося, була захована вся енергія його життя. В останній раз я бачила ці руки і так само звернула на них увагу, коли відвідувала його увечері в лікарні 11 березня 2002 року. Tой вечір виявився останнім у його житті. Від Юрія Володимировича, який тоді був без окулярів і дуже слабкий, так що не міг навіть говорити, лишилися тільки знайомі мені довгі і тонкі руки…

А тоді, у липні 1996 року, ми почали говорити. Про різне – літературу, життя у Нью-Йорку, про МУР, навіть про горобців, яких у Нью-Йорку стає все менше, як бідкався Юрій Володимирович. Я побоювалася його і намагалася говорити розумні речі. І ось у якийсь момент я відчула, що мене душить кашель, і як я не намагалася стримати його, не змогла і сильно розкашлялася. У мене починався бронхит, у квартирі було дуже тепло (у квартирі Юрія Володировича завжди було надмірно тепло), навколо було багато книжок, а у мене до книжкового пилу була алергія, підсилена тепер бронхитом. Я розкашлялася, я просто не могла зупинитися, текли сльози, мені було соромно, але я нічого не могла вдіяти. Юрій Володимирович підвівся, десь пішов, приніс мені чашку з водою. Кашель помалу стих.

Отож, наше знайомство для мене з’єдналося з чашкою води, поданою Юрієм Володимировичем. Зараз переді мною у Києві, де я продовжую писати свої спогади, також стоїть чашка Шевельова. Вона, а ще одна із сов, зображення яких Юрій Володимирович колекціонував, дісталася мені після його смерті випадково. Деякі речі з його помешкання роздавалися, а оскільки я виявилася саме на той час у Нью-Йорку, Мирослава Знаєнко, яка знала про мою любов до Шевельова, віддала мені його ці речі. Сказала навіть, що здається, з цієї чашки востаннє у себе вдома пив Юрій Володимирович. Адже з січня до квітня він був то у лікарні, то у спеціальному опікунському будинку, і до себе додому більше не повернувся.

Дивні шляхи Господні, – однак у той таки 2002 рік я опинялася десь близько до Юрія Володимировича кілька разів, і щоразу то були фатальні випадки. Тоді, у січні, коли Шевельов потрапив до лікарні, я теж приїхала до Нью-Йорка, і в нас була навіть запланована зустріч. У суботу я мала доповідь у НТШ про Ольгу Кобилянську, бо писала про неї книжку. Прийшовши на квартиру, де я зупинилася, дізналася, що Юрія Володимировича відвезено до лікарні. Сусіди забили тривогу, оскільки побачили не забраною з килимка його пошту.

Я пишу все це й розумію, що когось можуть дратувати ці дрібниці у розмові про велику людину. Мене це так само непокоїть. Але так сталося, що я побачила і мала щастя відкрити собі Юрія Володимировича не лише як визначного вченого, а й як звичайну людину. Я так багато зустрічалася з ним, коли впродовж 1998 року перебувала на стипендії Фулбрайта у Колумбійському університеті і мешкала з ним на одній вулиці, лише за два будинки від нього, на тому ж боці вулиці Кларемонт, а потім на сусідній 115 вулиці, що пізнала не лише «великого», але й «буденного» Шевельова. Мені, до речі, кілька людей говорили, що з роками Шевельов дуже змінився. Він став підпускати до себе людей. Перед тим він тримався дуже відособлено, гостро, і нелегко відкривався до спілкування. Тоді, коли я жила у Нью-Йорку, він був добрий до мене.

Соромно зізнатися, але мені особливо запам’яталися деталі, рухи, руки, фрази, сказані Юрієм Володимировим, його жарти, які часто повторювалися, ресторани, де ми разом обідали чи вечеряли, але мало що запам’яталося із розповідей Юрія Володимировича. Очевидно, що все треба було записувати, однак я цього не робила. Було просто цікаво спілкуватися, слухати його, тим більше, що якісь історії, скажімо, – про Харків він повторював, – і то щоразу одними й тими ж словами – їх пізніше я прочитала у його книжці спогадів «Я – мене- мені… (і довкруги)». Приємно було бути коло нього, ловити на Бродвеї для нього таксі (таксу, кожного разу повторював він свій жарт), тримати його під руку, щоб не знесло дуже сильними вітрами на розі 116 вулиці і вулиці Кларемонт. Там, особливо взимку, вітри були просто скажені, і Юрій Володимирович жартував, щоб я тримала його під руку, аби не понесло. Він завжди просив тримати його під руку на тому місці, особливо взимку. До речі, коли планувався якийсь вихід до міста і я приходила до нього, його теплий плащ (шкура, як завжди говорив він) уже лежав на кріслі у коридорі.

Запам’яталися мені зокрема походи з ним до ресторану. Ще з першої нашої зустрічі Юрій Володимирович чомусь завжди вважав своїм обов’язком нагодувати мене. Першого разу ми ходили з ним «до китайців», як він говорив. Правда, на той час «у китайців» робили ремонт, і ми потрапили «до японців». Потім він запросив мене до свого улюбленого французького ресторану «Chez Josephine» на вулиці 42. Ресторан цей, як він говорив, показав йому Данило Гусар-Струк. А знаходився він неподалік від театральної дільниці, тож до чи після театру було дуже зручно приходити до нього. У цьому улюбленому ресторані, де Юрій Володимирович заздалегідь замовляв місця, ми були кілька разів. Одного разу разом з пані Оксаною Соловей, близькою приятелькою Юрія Володимировича. Кілька разів ми їздили туди вдвох, і офіціанти поглядали на нас трохи здивовано, часом з підкресленою повагою, часом ігноруючи нас. Юрій Володимирович намагався говорити, замовляючи, по-французьки, і мене дуже тішило «pour madam», коли він замовляв щось для мене. Він зізнавався, що це єдине місце, де він міг мати свої улюблені «телячьи мозги». Він і пані Оксана там вчили мене їсти жабок, однак вони мені видалися не такими смачними, як звичайні курчата.

Ще одним гастрономічним місцем, куди возив мене Юрій Володимирович, було грецьке кафе, де він любив замовляти banana cream pie. Перед тим він мрійливо розповідав мені про це кремово-бананове чудо. Взагалі, мені здається, що Юрій Володимирович був ласуном. Принаймні, я бачила, що солодке він любив. Отож на його 90-ліття я замовила і привезла йому з того грецького ресторану цілий торт banana cream pie.

Шевельов особливо любив оповідати про своє харківське життя, про сестру Віру, про те, як «гайдамака» у стилізованому козацькому одязі на розі Сумської збивав назву «улица Карла Либкнехта», про те, як він ходив до театру. Історії ці, особливо про сестру, він оповідав кілька разів, одними й тими ж словами. У своєму щоденнику він сам прекрасно визначив цю особливість своєї пам’яті – вона доносила минуле в клаптиках, як «поодинокі слайди». Мене особливо цікавив Мурiвський період у житті Юрія Володимировича, тож я розпитувала про Вiктoрa Петрова (Домонтовича), Ігорa Костецького, Юрія Косача. Про всіх них він говорив з симпатією, у зрадництво і кадебістське минуле Петрова, здається, не дуже вірив. Шкодував, що Косач ніколи не турбувався серйозно своїми творами, вони губилися, а він на те не зважав. Про сучасних українських письменників в Україні Юрій Володимирович говорив мало. У нього були радше родові імена – скажімо, «Юрій Мушкетик» був не лише персоною, але й збірним уособленням Спілки письменників України.

У грудні 1998 року у Колумбійському університеті відбулася наукова конференція, присвячена 90-літтю Юрія Володимировича. Він був присутній на ній, сидів у першому ряді і слухав усе, що говорили ми про нього. Потім, у кінцевому своєму слові, подякував. Водночас він не втримався, аби не зізнатися у тому, що основними своїми працями вважає мовознавчі. Отже, очікував визнання саме з цього погляду. Натомість основні виступи на конференції були присвячені його літературознавчим працям і літературній критиці. Наступного дня, коли Мирослава Знаєнко, головна організаторка конференції, подзвонила йому, щоб взяти один із вітальних листів і скопіювати його, Юрій Володимирович сказав, що вже спалив його. Не знаю, чому саме він це зробив, але у мене було таке враження, що він не хотів лишати по собі якоїсь зайвої інформації і свідомо (чи інтуїтивно? Не знаю) боровся з її надмірністю. Пригадую, що він відмовився отримувати різні рекламні видання, якими так засмічується життя в Америці, а тепер і у нас. Він оберігав якийсь власний інформативний простір і боровся з тим хаосом, що силоміць вривався у цей простір.

Він дуже тішився листами, яких отримував багато, мав навіть певні ритуали, пов’язані з відправленням листів. Іноді він просив мене вкинути його листи до поштової скриньки, але завжди говорив, що я повинна вкинути в ту, що ліворуч від його будинку, а не в ту, що праворуч. Ці скриньки належали до різних відділків, і Юрій Володимирович відкрив, що швидше доходять листи з лівої скриньки.

Можливо, його оберігання власного інформативного простору було якимось порахунком із майбутнім. Справа в тому, що Юрій Володимирович якось сказав: «Мені байдуже майбутнє. Мене там уже не буде». Мені ці слова прозвучали дивно і незбагненно, бо майбутнє для мене пов’язувалося з життям мого сина, і тому моє життя здавалося вічним. Ці слова запам’яталися, бо в них я відчула якесь особливе ставлення до смерті. Я називаю для себе це «порахунком із майбутнім», прийняттям життя як власної закінченості.

На конференції до його 90-ліття я доповідала про театралізовану і, на мою думку, близьку до постмодерністської, літературну критику Шевельова. Я говорила про те, що він вибудовував свої статті як театр, вносив у літературний процес колізії, опозиції, пропонував драматичні розв»язки. Говорила я і про «четвертого» бубабіста – Шереха-Шевельова, що було для мене особливо очевидним зі статті самого Юрія Володимировича про Бу-ба-бу. Здається, доповідь моя йому сподобалася, бо він попросив її, щоб перечитати вдома. А пізніше сказав мені: «Мусить бути і друга частина. Бо щодо історії літератури я не є постмодерністом». Цю другу статтю я все ще не написала, заборгувавши її Шевельову.

1999 року він надписав мені свій трихтомник, який вийшов у Києві. Правда, самого тритомника він мені не дарував, а дав лише листочок із дарчим надписом. Сам тритомник я мала забрати в Києві у пана Романа Корогодського. Він підписав так: «Тамарі Гундоровій почерез океан, почерез два континенти, а все-таки раз ми разом, значить разом, всі ми сходимось в одно, – від Ю.Шевельова»…

На пам’ять від Юрія Володимировича лишився мені ще один подарунок. З ним теж пов’язана незвичайна, майже фантастична історія. Уже в Києві, десь значно пізніше, я отримала одного дня лист від Юрія Луцького, з яким я також мала щастя зустрічатися і листуватися. У конверті, однак, був лише один аркуш паперу несподіваного для мене змісту. То був рекомендаційний лист, підписаний Юрієм Володимировичем Шевельовим і написаний по-англійськи. У ньому говорилося, що він, Юрій Шевельов, рекомендує мене для викладання української літератури у будь-якому університеті Північної Америки. Я була здивована, втішена і просто налякана. Ніколи чогось подібного я не просила в нього. Пізніше Юрій Луцький переповів мені історію цього листа. Виявляється, що телефонічно вони одного разу говорили про мене, і в Луцького виникла ідея, що Юрій Володимирович має написати такого рекомендаційного листа. Точніше, було навіть так. Сам Луцький написав зразок такого листа і відіслав його Шевельову. Шевельов написав за цим зразком листа, підписав і переслав Луцькому, а вже той надіслав його мені до Києва. Така складна, неправдоподібна історія, яка розгорнулася між Торонто і Нью Йорком, пов’язана з цим рекомендаційним листом, до якого були причетні обидва глибоко шановані мною учителі – Юрій Шевельов і Юрій Луцький.

Я бачила Шевельова і в передостанній день його життя. У ті квітневі дні 2002 року у Гарріманівському інституті Колумбійського університету відбувалася щорічна конференція Асоціації по вивченню національностей. На конференції був круглий стіл, присвячений питанням канону і канонотворення в Україні. Головував Григорій Грабович, виступали Марко Павлишин, Тарас Кознарський, Марія Ревакович і я. Після виступу вже під вечір ми втрьох – Мирослава Знаєнко, Марко Павлишин і я – пішли провідати Юрія Володимировича до лікарні святого Луки на Амстердам-авеню.

Того дня Юрієві Володимировичу погіршало. Коли ми увійшли до палати, він лежав ще більше схудлий, без окулярів і тому, як кожний короткозорий, виглядав ще більше незахищеним, ніж звичайно. Коло нього знаходилася пані Оксана Радиш. Юрій Володимирович майже не говорив. Щось клекотіло у нього у грудях. Чесно скажу, що я ледве впізнала його, і щоб якось зняти незручність, я пожартувала: «Ви, Юрію Володировичу, схожі на Франка». Я не сказала, що на одне з останніх прижиттєвих фото хворого Франка. Шевельов скривився – він не особливо любив Франка. Мирослава перевела на жарт і сказала це вголос: «Юрій Володимирович не любить Франка».

Напруження трохи знялося, ми почали розповідати Шевельову про конференцію, трохи жартувати. Я розповідала йому, що нарешті знайшла назву для своєї книжки про Кобилянську, про яку я не один раз йому оповідала. До речі, Шевельов не любив і Кобилянську, і все мене допитувався, що таке я в ній знайшла. Він навіть залишив у себе вдома томик Кобилянської, коли переправляв свою бібліотеку до Японії і говорив менi, що спеціально намагався перечитувати її, щоб зрозуміти, чим вона привабила мене. Справді, Кобилянська з її несформованим, неоромантично-сентиментальним жіночим письмом йому не могла імпонувати. Я однак намагалася переконати Шевельова, що як письменниця вона цікава відтворенням колізій і перипетій характеру жінки вікторіанської доби.

Отож, під час наших відвідин я сказала йому, що назвала книжку «Femina melancholica», і Юрій Володирович схвально й розуміюче поглянув на мене – я зрозуміла, що назва йому сподобалася. Справа в тому, що він уже майже не міг говорити. Точніше, він щось говорив, але його не можна було зрозуміти. Пані Оксана Радиш нахилялася близько до його грудей і пробувала розібрати слова. Це було важко. Вона намагалася розпізнати фрази, підбирала різні версії, Юрій Володимирович незадоволено морщився – усе було не те. Я запитала його стривожено: «Юрію Володимировичу, Вам важко говорити?» Із того, що розібрала пані Оксана, виходило: «Важко, що мене не розуміють». Можна було б поставити на цьому крапку. Хоча Юрій Володирович у своїх спогадах всіляко наголошує свій егоїзм (а він був самодостатнім, і його цікавило передусім власне «я», а не розуміння «інших»), однак під час тієї нашої останньої зустрічі, я відчула в тих словах гіркоту.

Однак є ще один спогад, власне, саме це вже останній спогад про Юрія Володимировича. Як відомо, Шевельов заповів себе спалити і підхоронити до могили своєї матері, єдиної близької людини в його житті. Наприкінці травня у Кембриджі мали здійснити цей заповіт. На кладовищі було небагато людей – деякі співробітники з Гарвардського українського інституту, пані Оксана Соловей, Оксана Радиш i Надійка Світлична, яка зробила багато фото під час того поховання, Мирослава Знаєнко, Андрій Даниленко, Теодор Костюк із дружиною, син Григорія Костюка, похресник Шевельова, якого він обрав своїм спадкоємцем. На могилі матері Шевельова зробили невелике заглиблення, священик прочитав молитву, пані Оксана Соловей взяла урну з прахом Шевельова, в руці у неї виявилася ще також одна з його улюблених сов, очевидно, приготовлена заздалегідь, – і тихо, повільно поклала все це у заглиблення. У мене промайнула думка: підсадили Юрія Володимировича, як квітку… Це враження було остаточним. Воно закріпилося і стало останнім, особливо ще й тому, що Андрій Даниленко тут-таки при могилі прочитав слова, які, мабуть, востаннє читав Юрій Володимирович у себе вдома. Справа в тому, що на робочому столі Шевельова у його помешканні лишилася розгорненою книжка віршів Павла Тичини, якраз на «Похороні друга», там, де говорилося: «Усе міняється, оновлюється, рветься, / у ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є / замулюється мулом, порохом береться, /землі сирій всього себе передає».

Так мої спогади про Юрія Володимировича розпочинаються чашкою, з якої він дав мені напитися, а закінчуються чашею, в якій похоронили його прах. Між ними – чаша самого життя…