Чингіз Айтматов. Фото з сайту www.trud.ru

12 грудня виповнилося б 80 років Чингізу Айтматову, видатному киргизькому письменникові й дипломату. Він помер у червні цього літа в німецькій лікарні, уже в палаті дізнавшись, що тюркський світ висунув його твори на здобуття Нобелівської премії.

Світова слава прийшла до тридцятирічного письменника у 1958 р., коли з′явилася його повість «Джаміля», яка одразу була перекладена в багатьох країнах.

Книги прозаїка вийшли загальним тиражем у 76,8 млн. на 127 мовах світу, зібравши кілька десятків найпрестижніших нагород у галузі літератури. Повісті «Перший учитель», «Прощай, Гульсари», «Білий пароплав», «Ранні журавлі», «Рябий пес, що біжить краєм моря…», романи «Плаха», «І понад вік триває день…» є чи не в кожній українській бібліотеці. Їх читали і літні, й молоді люди. Слава Ч. Айтматова була повною й абсолютною. Бо ані за масштабом мислення, ані за важкуватим статечним ритмом прози, ані за рівним від початку до кінця літературним диханням, підкріпленим інколи майже екстатичною любов′ю читачів, на пострадянських просторах він не мав собі рівних.

Директор Інституту сходознавства РАН Ростислав Рибаков сказав: «У тих, хто прочитав Айтматова, – інша група крові».

Остаточну формулу творчості киргизького класика виведуть літературознавці. Але для багатьох його книги – величезна підтримка на шляху духа. І кожен прочитує їх по-своєму.

Чингіз Айтматов

Історії Чингіза Айтматова часто трагічні, тобто безвихідні: що менша людина, то жорстокіша до неї доля. Письменник так хірургічно точно відображав трагедію, мовби стояв поруч зі своїми прототипами у їхньому дотекстовому житті. Хоч і власних страждань, як син репресованого й розстріляного партійного керівника, мав вдосталь.

Найважливіше вимовляв, здавалося, не зважаючи на жанр роману, скупими небагатослівними фразами, з тією позірною простотою, інколи навіть якоюсь дитячою наївністю, сухуватою прозаїчністю викладу, коли межі іншої (другої) мови стають трохи тісними й не надто гнучкими. Інколи чергував їх із періодами високого речитативу, вкрапленнями східної орієнталістики: то проривалися рідні співи акинів, замозаглиблені від постійного кочового перебування наодинці з горами й долами, виробляючи так голоси сильні, гортанні, ставлячи серед величних природних декорацій вічні питання любові та смерті.

У Ч. Айтматова немає дрібниць. Він постійно думає про масштаб зображуваного. Йому потрібен космос, аби показати не тільки те, що Земля мала й вимагає захисту, а й те, що людина, котра стоїть на колінах серед холодної пустелі, з висоти зоряного неба – маленька пилинка, тоді ця картина врізатиметься в уяву читачів, мов потужний криголам у предковічні льоди.

Письменник усе життя пояснює світ і себе в ньому – це і є його розмова з Богом, його рух назустріч Абсолюту. Ч. Айтматов накладає розповідь на паралельне зображення, на таку собі подвійну експозицію: сучасна історія і її тлумачення первісними ключами-образами: Любов – це Риба-жінка, це таємне й пекуче бажання, це рятівна сила, це остання безцінна допомога в час переступний і судний.

Чингиз Айтматов. Ранние журавли. – М.: Молодая гвардия, 1978

«Насамперед – і це мені здається вирішальним – невтолима спрага сучасного письменника, який творить образ реальної дійсності, відчути смак і запах чогось давно забутого, що живе в генах пам′яті і мові предків», – казав Ч.Айтматов.

Міфологія, присутня у тканині його прози, – не модна декорація чи рукавичка, кинута Маркесу. Це кровна територія його свідомості, котра давно стала приватною міфологією. Легенди про Іссик-Куль (зі своїх вікон він часто бачив його предковічні води) та золотого мекре, казка про Рогату матір-оленицю і мрія про Рибу-жінку переплелися із фактами його життя, наповнилися новим додатковим особистим смислом і отримали інше звучання, болісніше, зрозуміліше, трагічніше.

У одному з інтерв′ю Чингіз Айтматов сказав: «Зараз у Швейцарії вийшла невелика книжка з назвою «Дитинство в горах Киргизії». Попросили мене видавці розповісти, як я прийшов у літературу. Так ось, першопричиною стала моя бабуся, бо вона була казкаркою, великою казкаркою. Багато казок знала. І завжди мені їх розповідала. Маленького в гори водила з собою і постійно розповідала казки. Ідемо ми стежкою, вона мене веде за руку, а мені було років п′ять, усі думають, що ми про щось серйозне говоримо, а вона все продовжує свої казки розповідати. Більше того, не знаю, що її на це спонукало, але вона часто просила переповісти почуте: “Ану розкажи тепер ти мені цю саму казку…” – і це було дуже захопиво…»

Може, тому його проза (дивовижне існування живих істот та легенд разом і невіддільно під Білою хмаркою благословення) і є прагненням усвідомити код власного існування, знайти ниточку зв′язку Бога з людьми, нинішніми й давньоминулими, втішитися, що жили вони недаремно: ось від них у спадок земля та неймовірні історії, котрі врівноважують, гоять, пояснюють незрозуміле, надають цьому важкому й абсурдному світу об′єму, сенсу й доцільності.

Великою територією, сповненою любові до братів наших менших, стане його творчість: безліч живих істот населяє прозу Айтматова – коней та верблюдів, китів та риб, вовків, лисиць і барсів, високолітних птиць; завдяки своїй першій і безцінній освіті, котра зробила його ні на кого не схожим (згадаємо Л.Толстого з історією коня, безперечно, є ще, мабуть, інші випадки, але масштабу дещо іншого), розумів: перед Буттям ми з ними нероз′єднані, без них не буде нас, вони теж живі й рівні нам. Так учили старі люди й мудрі книги.

Чимало його героїв – викінчені негідники. Читаючи про них, можна зненавидіти людину. Але до такої межі не допускає постійна противага Добра, на котрій тримається світ, навіть коли те Добро тимчасово програє Злу. За цим Айтматов неухильно стежить. Задля такої рівноваги пише, її ж і підтримує ланцюжком своїх поважних, як у проповіді, слів. Мабуть, недаремно він говорив із вівтарів багатьох німецьких соборів. Його туди запрошували. Вважали гідним.

Як Едигей відриває Каранара від верблюдиць, так життя відриває Едигея від пристрасті. Як люди забирають від вовків найдорожче, так вовки забирають від людей безцінне. Бо ж у світі є люди, вовки, а ще – людинововки – ті, хто увібрав усе гірше від обидвох видів, ті, чиїми руками твориться Зло.

Ще є час для гальмування швидкісного поїзда, на якому ми летимо у тьму, треба тільки опам′ятатися, застерігає Айтматов. Треба лише не забути досвід двадцятого століття, досвід, що зробив неповнолітнього киргиза, сина репресованого і вбитого діяча та інтелектуала, (тавро «ворога народу» він ніколи не приховував, аби бути чесним перед людьми, котрі опинялися біля нього), молодого секретаря сільради, який мусив розносити похоронки і збирати продподаток у голодні роки, від чого з душі в кожної нормальної людини робилося криваве місиво, – письменника, аби потім минуле лягло в гумус його творів.

Із Президентом Киргизії Курманбеком Бакієвим. Бішкек, квітень, 2008 р. Фото з сайту www bakiev.blogs.akipress.org

То хіба ті тексти, написані під зорею на ім′я «постійний страх смерті», могли бути іншими? Ця сміливість дивитися моторошній Пані у вічі й писати про неї, відкинувши всі табу, що міцно приростали віками. Зашпори з того часу залишаються на все життя. І вони виявляються у найнесподіваніших місцях його книг.

Над ними завжди пливе Біла хмарка Чингиза. Як знак вищого благословення, сприяння й заступництва. Бо вони служили великій справі: випростовуванню homo sapiens, аби людська вертикаль залишалася провідником між Богом і Землею, аби таємне знання, доступне прозаїкові Айтматову, ставало набутком мільйонів.

Читаючи збірку діалогів «Ода величі духу» (1994), написану разом із японським мислителем Дайсаку Ікеда, бачиш, наскільки високим був освітній рівень Чингіза Айтматова, який широкий пласт «вічнозелених» питань він осмислював ( від Толстовського «Не можу мовчати» до «Не все дозволено письменнику»), які несподівані спостереження висловлював. Ось одне із них: «Комуністична ідеологія стверджувала себе тим, що насаджувала у свідомість людей особливу штучну мову – комуністичну. Що це за мова? Викривлена по суті, бо брехня видавалася в ній за правду. Вихолощена по духу, бо в ній була вбита пам′ять про свободу».

Кожного письменника, який щось вгадав у твоєму житті, перевіряєш часом. Так наче ревнуєш до того виру емоцій, зофірованих на книжки його молодого і твого молодого віку. Дивишся зі середини професії: де ті нитки, якими зшиває свої історії, розгадуєш його секрети, розлиті поміж ними, уявляєш його справжній портрет. Портрет внутрішній, може, несхожий на зовнішній, далеко і глибоко прихований. Адже те, на що звертає увагу людина, мозаїка її потаємних бажань, і є самою людиною, а відбір явищ на папері – ключем до суті.

Чингиз Айтматов. И дольше века длится день… – С.-Пб: Азбука, 2007

Він зміг належати до системи – і зовсім до неї не належати. Система не зачіпала його творів, хоча у трагічній долі багатьох героїв прозаїка винною була саме вона. Зате автор казав їй у вічі все, що хотів. Він стверджував: Ви знищили наші кладовища, ви наплодили манкуртів. У часи тотального атеїзму говорив із Богом і підтримував Творця у скрутні часи. Він ніби малював надовкола книг крейдяне коло, за яке не могла дотягтися каральна рука.

Друга (російська) мова, за котру йому допікали впродовж усього життя, дала змогу пробити стіну зверхності й відчудженості багатих і удатних країн, і вивести його маленький та дорогий народ як рівний рівним принаймні в літературі.

Він змінив хід літератури. Після його прози світова література стала іншою. Таке дано небагатьом.

«Ілюзія, притаманна будь-якому знанню, надобутому під час навчання, – ілюзія остаточності», – стверджує Р.Дж.Колінгвуд. В.Шкловський говорить про великого спрощувача – час. Між остаточністю й ризиком бути спростованим часом перебуває кожен помітний письменник. Але хочеться вірити, що улюблені книги вціліють, хоча підстав для віри на моїх теренах малувато.

Наприкінці 2006 року я ходила від ятки до ятки лабіринтами Петрівки, затято і вперто шукаючи новий роман Айтматова. Мені зрідка пропонували томик Ахматової, і майже ніхто не знав Ч. Айтматова. Сарозекська пустеля опускалася серед грудневих сухих морозів, темна, беззоряна і безмежна. Мов у кіно, на глибокому мікшері поволі проступало обличчя продавця, схоже на лице хлопця-манкурта…

Щось дуже важливе пішло з нашого буття, окрім молодості, за короткий час. Ми не встигли й помітити.

Звичайно, я таки знайшла через кілька днів шуканий том удома під ялинкою – мій син дав замовлення Діду Морозу, для якого всі бажання реальні.

Похорон Чингіза Айтматова. Фото з блогу azzzik.livejournal.com

Мені колись подарували картину. На ній колядники на Маланки: є серед них перебрані за того, кого не згадують проти ночі, у виконанні веселому й доброзичливому, є Пані з гострою косою. І я з певним острахом у першу мить захотіла сховати подарунок за шафу, бо як могла, зв′язана страхами й забобонами, почепити таке на стіну. І раптом, придивившись, ахнула: безмежне космічне небо, саме таке, яке бачили герої сарозеків чи вже моя опосередкована уява, вічне, безконечне, мерехтливе світло із великим колом (дерев′яним надтріснутим зрізом сучка) місяцем; нема таких слів, аби описати те, що виникло на цій картині. Небо на ній вражаюче. Такого немає ні в кого, хіба що в Айтматова.

Кілька тижнів тому ми стояли на горі, на Ата-бейіт (музейно-меморіальний комплекс знищених у тридцяті невинних людей, серед яких і батько письменника), біля могили Чингіза Торокуловича й дивилися, як усе довкола застилає туман, роблячи світ непроникним для людського ока, як поступово і вартові, і дерева, і дзвін на перекладині, і величезна гора вінків розмиваються, мов розмікшовуючися, втрачаючи контури та кольори, і щезають. І здавалося, ще трохи – і прошумлять зі свистом крила птиці агукук, котра летить над водою завжди прямо, від землі до землі, вказуючи дорогу.

Я дуже люблю слова Айріс Мердок: «Здається, ніби живі завжди можуть перехитрити мертвих. Тільки це порожня перемога. Твір мистецтва сміється останнім».