– І це все, чого ти прагнеш від життя? І нічого більше? Всі, хто приїжджає до Парижа, сподіваються стати художниками, письменниками, музикантами, акторами, театральними режисерами, здобути науковий ступінь або зробити революцію. А ти хочеш лише цього – жити в Парижі? Я ніколи не міг цього второпати, старий, зізнаюся.
– Так, знаю. Але це чистісінька правда, Пауль. Малим я казав, що хочу бути дипломатом, але це лише, щоб мене відіслали до Парижа. Ось чого я хочу: жити тут. Тобі здається, що цього замало?
Я вказав йому на дерева Люксембурзького саду: буяння, яке не стримати гратам огорожі і легкість дерев під похмурим небом. Чи це не найкраще, що може трапитися з людиною? Жити, як у вірші Вальєхо, поміж «крислатих паризьких каштанів»?
М. Варгас Льоса «Походеньки поганого дівчиська» (2006)
Загалом, письменник, про якого тут піде мова, відомий у світі перш за все як неперевершений майстер загравання з масовою свідомістю. Річ досить таки поширена у сьогоденній літературі, тільки робить він це завжди особливо, легко, з любов’ю і без злого сарказму. І тому коли читаєш рецензії на кшталт того, що сімдесятирічний Варгас Льоса написав ще одну версію «Мадам Боварі», або про те, що ми це вже десь читали, стає трохи сумно. Невже? А він теж, виявляється, читав, пошановував і навіть видав есеїстичну працю «Вічна оргія: Флобер і мадам Боварі», ба навіть більше: втілення Емми Боварі вбачає у своїй подружці і сам подекуди недоладний Рікардо Сомокурсйо. Його не раз і не двічі нудить від неї, настільки це все відомо. Цікаво, чи часто люди блюють, коли дізнаються про зраду? Але ж проблема в тому, що характери, які дійсно здаються аж занадто пласкими, такими може б і не були, якби перестали вдавати, що їм усе це вже давно остогидло. Наприкінці книги інша коханка Рікардо, театральна декораторка Марселла, вчить його страшенної мудрості – «дивитися спектаклі іншими очима, звертати якнайбільшу увагу не лише на історії і персонажів, а також на місця, на освітлення, при якому відбувається дійство, і речі, що їх оточують». Звертає на це все увагу й Варгас Льоса; від географії його роману паморочиться в голові: Ліма, Куба, Париж, Лондон, Токіо, Африка, Мадрид, загалом уся Європа, якою роз’їжджає перекладачем на міжнародні конференції Рікардо. Причому паморочиться не лише у читача – досить згадати індіанця, який щойно з сельви потрапляє до Парижа, або Пауля, який із хлопчика на побігеньках у ресторані, перетворюється в офіційного представника перуанської революції. Також показове значення місця в механіці роману: статичним, замкненим у собі, повторюваним життєвим ситуаціям динаміка надається саме карколомними фізичними переміщеннями у просторі. Але тут ми й зіштовхуємося з найбільшим льосівським парадоксом.
Ще в 60-ті рр. письменник під впливом великих реалістів XIX ст., якими він завжди зачитувався, незважаючи на різні настрої з цього приводу доби письма модерністського, мріяв про створення «тотального» роману, про художній синтез, який охопив би різні регіони країни й усі прошарки населення. Але вихований у міському середовищі, до того ж в аристократичному районі Ліми, Варгас Льоса не знав цю іншу Перу. І тоді він їде з Парижа на батьківщину, щоб вивчити, дослідити, мандрує у сельву… У 1965 році маємо результат – «Зелений дім» поціновано критиками й читачами, він отримує найпрестижнішу премію латиноамериканської літератури ім. Ромуло Гальєгоса. Справді, роман вражає: незважаючи на те, що осторонь залишаються надзвичайно важливі у культурологічному сенсі гірські регіони країни, де мешкають автохтонні індіанські племена, все ж маємо солідну географію, протиставлення південь-північ, сельва-місто, маємо й індіанське плем’я агварунів, і доколумбівську міфологічну символіку… А все ж таки дійсність у «Зеленому домі» не збирається докупи з розрізнених уламків, а розпадається прямо на очах у читачів, навіть ріка постає лише у своїй руйнівній і відразливій іпостасі, вона несе з собою зло, смерть, викликає нудоту навіть в індіанця, її води гнилі, а наприкінці роману з’ясовується, що цей наскрізний мотив ріки вів Фусію лише до лепрозорію, де він змушений розкладатися вже у буквальному значення слова.
У «Походеньках поганого дівчиська» масштаб ще більший, автор намагається охопити увесь світ, побіжно не раз згадує Австралію, Сполучені Штати Америки, але виявляється, що такій суцільній глобалізації протистоїть сама людська природа, нездатна увібрати в себе й пережити навіть одного міста в його тотальності. І тут відбувається маленьке літературне диво: великий, чужий, урбаністичний світ набуває в письменника камерності звучання. Перегукуючись із Теккереєм, Льоса (Рікардо) пишуть: «Того літа 1950 року відбулося багато надзвичайних речей. Кохіноба Лан’яс уперше освідчився дівчині – рудій Семінавель – і вона, на здивування всьому Мірафлоресу, сказала йому «так». Кохіноба забув про свою кульгавість і відтоді ходив вулицями, випнувши груди, ніби Чарльз Атлас. Тіко Тіраванте розійшовся з Усе й освідчився Лауріті, Віктор Охеда освідчився Усе й розійшовся з Інге, Хуан Баррето освідчився Інге й розійшовся з Ільсе. Була така почуттєва реорганізація у кварталі, що ми всі ходили приголомшені … ». І ніякої тобі наполеонівської висадки! А Париж з висоти пташиного польоту? Ні, лише похмуре, крисяче паризьке небо, яке видно з Рікардового ліжка крізь скляну стелю. Жодної тобі панорамності, швидше, світ постає як сукупність ізольованих затишних, одомашнених місцин: молодь із Мірафлоресу ніколи не буває в інших кварталах і не збирається туди, оселившись у Мадриді, Рікардо лише зрідка вибирається за межі малесенького кварталу Лавапьєс; навіть покінчити з життям він вирушає до мосту Мірабо, бо він же такий знайомий завдяки Апполінеру.
З іншого боку, роман не позбавлений соціального контексту, який теж часто розгортається територіально: «Завдяки інженеру Альберто Лам’єлю, мені вдалося побачити і квартали, ніби списані з «Тисяча й однієї ночі», де розмістилися багатії і забезпечені. Їх оточували величезні райони передмістя, які тепер вперто звалися молодими містечками, де знайшли притулок мільйони селян, які спустилися зі Сьєрри, тікаючи від голоду й насилля – воєнні дії й тероризм в основному були сконцентровані в районі Центральної сьєрри, – які жили дуже бідно у хижах із рогожі, палиць, бляшанок, лахміття, а то й будь-чого, на ділянках, де в більшості випадків не було води, світла, каналізації, вулиць, транспорту. Це співіснування багатства й бідності призводило до того, що багатії в Лімі здавалися ще багатшими, а бідняки – біднішими».
І все ж Варгасу Льосі даремно закидають надмірний песимізм, зневіру в людській природі. Справді, в нього не буває позитивних героїв, але правда й те, що з віком його персонажі вчаться приймати дійсність, якій опиралися замолоду. Спогади, місця стираються з їх пам’яті, невикористана потенційність життя перестає мучити. «З погляду доктора Севальоса, все добре, – бурчить отець Гарсія. – Постарівши, він зрозумів, що на світі нема нічого погано», – писав ще тридцятирічний Варгас Льоса у «Зеленому домі». У такому ж дусі закінчуються і «Походеньки». Мені ж на пам’ять спливає «Життя» Гі де Моппасана…
