Далекий схід України

лого СТАНу

Саме так назвав Луганськ у культурному контексті півтора роки тому живий тоді Юрій Покальчук. І це має свої підстави. Луганськ досить довго був загублений у контексті другої сильної половини Донбасу – міста Донецька. Насправді, Луганськ дуже різниться від сусіднього міста-мільйонера, і не тільки кількістю мешканців, він миліший, більш відкритий і патріотичний, із потужним усвідомленням земляцтва. Хоч і молоді поети не працюють тепер у шахтах, як раніше довелося їхньому земляку Василю Голобородьку, і не живуть у селі, як тепер Василь Старун, а знаходяться у самому серці України, яке має бути таки зліва, себто на лівому березі, серед широких степів і широких вулиць. Саме про літературу сучасної Луганщини ми й поговоримо.

У нашому випадку значний вплив на літературу справляє топос Луганщини. У якомусь селі Старобільського району, де певний час жив Нестор Іванович, чоловіки і досі наслідують традицію батька Махна і можуть, посварившись із дружиною, вилити їй на голову каструлю борщу. Хоч такі приклади поодинокі, анархізм регіону таки виявляє себе і в літературі. Коли я кажу про літературу, то не маю на увазі графоманів-засідателів місцевої організації Національної спілки письменників України, які збираються в «Світлиці» (читати – «темниці») і співають один одному дифірамби. Потрапивши хоч на один занудний вечір старорежимних соцреалістів, як не можуть звикнути до нової влади і нової історії, як ніколи розумієш Платона, котрий хотів вигнати з держави всіх поетів, бо вони не потрібні людині при здоровому глузді, залишивши хіба одотворців, щоб оспівувати велич правителів.

Отже, залишимо їх за дужками нашої розмови про нову літературу Луганська, яка, ніде правди діти, значно потужніша за донецьку, а літературне об’єднання СТАН встигло вже сподобатися всій Україні, побувавши на фестивалях і слемах. І саме мотиви анархізму втілюються у творчості молодих письменників.

Пако в гостях у СТАНу

Ідеться, зокрема, про Ярослава Мінкіна, який у своїх віршах часто апелює до тематики громадянської війни чи то в Україні у 1914-1918 роках, чи то до військових дій у Росії («Я объявляю Путину джахад…»). Або теоретизує на релігійні теми. Поета явно приваблює макабрична тематика, в нього в зубах застрягає сире м’ясо (тобто – про це йдеться в текстах), у нього багато простору. Проте він важкий і до глибини – не душі, а скоріше предметності й тілесності – метафоричний. Саме Ярослав Мінкін постійно підбурює своїх товаришів по літоб’єднанню до революційної та стилізованої під революційну діяльності. Якщо Олена Заславська може обійтися естетичною акцією (наприклад, фото-літературним заходом «Дівчата знімають дівчат» – до речі, виставкову частину дуже швидко заборонили з волі адміністрації Луганської обласної бібліотеки імені Горького), то Мінкіна тягне на перевороти ( і «Перевороти» – назва книги шести авторів СТАНу, двоє з яких уже перебралися до Києва) та на революційні акції.

СТАН організовує багато різноманітних естетичних, із різними домішками, акцій. 2008 року відбувся Арт-терористичний фестиваль актуального мистецтва «ПовСТАНня». Луганськом мчав підозрілий трамвай, із вікон якого теліпалися білий прапор з написом «СТАН» та чорний стяг «Хай живе анархізм». Перед тим арт-терористи в камуфляжі захопили трамвай № 6, але Аннушка розлила масло на трамвайні колії (нічого не нагадує?). А ще перед тим мер Луганська заявив про наміри знести трамвайні колії. Саме це підштовхнуло організувати фестиваль «ПовСТАНня» прямо в трамваї. Художники розвісили свої полотна, поети декламували вірші, а пасажири вставляли свої 50 копійок, тобто саме за таку суму діставалися до потрібної зупинки, на фестивалі побувавши. Два в одному – все, як у рекламі.

Фестиваль у трамваї

Забула зауважити, що є друга особливість: говорити про літературу в Луганську доводиться здебільшого з огляду на блок текстів російською мовою (українська – тто здебільшого старше покоління: Василі Голобородько і Старун – та ваша молода авторка, яка належить до СТАНу). Саме мова ніби відсуває її носіїв на маргінеси літератури, адже якщо після слему оголосять, що переможці їдуть на прямий ефір до Савика Шустера, але переможцями виявляться не україномовні, а, наприклад, Ярослав Мінкін, українець, що думає і пише російською, і білорус Андрей Хаданович, то вони туди не поїдуть. Саме так сталося на слемі від «Київської барикади» цього року. Тобто російськомовна поезія, навіть громадянська лірика проукраїнського спрямування, у нас те саме, що білоруська поезія. Проте телебачення – це не головне, поету важить література й читач, а з цим усе більш-менш.

Принаймні, так думає духовний натхненник і засновник СТАНу – Олександр Сигіда-старший, який удень і вночі пише свої алкогольні червонощокі тексти з пасторальним нальотом та із закругленими, як у териконів, кутами.

Екзотикою є в минулому грузинський князь, тепер – просто Георгій Торбая – один із молодих авторів, який пише про кактус та програміста Аліка, слухові галюцинації та інші важкі та до автентичності глибокі тексти.

Згадана вище Олена Заславська заглиблюється в інші тканини – переважно інтимно-еротичні. Кажуть, що крім уже виданої збірки «Інстинкт свободи» у неї в столі лежить порнографічна поема, яка чекає свого часу. Але еротизм та порнографізм Заславської не вульгарний, не складається з самих оргій і акцентуації на тілесному. Це глибинна і картинна емоція жінки. Авторка десакралізує тілесну сексуальність, і при тому почуття залишається чистим, високим. У її поемах і віршах – то картини пиятики на кухнях і сексуальні пасажі в незвичних алюзіях до культурних пам’яток чи навіть шахт, то вона пише абсолютно невинні медитативні вірші, хоча так само з публіцистичними нотками в стилі самої себе. До речі, недавно Сергій Жадан переклав кілька текстів Мінкіна і Заславської українською.

Ю.Покальчук біля скіфської баби, Луганськ

Якщо говорити про формальні тенденції, то в літературі луганського фасону поширений силабо-тонічний вірш і майже відсутній верлібр, тоді, як по всій Україні розповзається аморфне тіло вільного вірша. А якою буде література далі – дізнаємося після культурного вибуху, що його завжди готує СТАН.

Інший корпус – старше покоління, тут вже згадане. Це метр українського верлібра, на думку багатьох – герметичний Василь Голобородько, він же представник так званої «київської школи» (йому варто присвячувати окрему статтю); також мережковий і бісерний у метафорах Василь Старун; тут і вірш-пряник із вкрапленнями оказіоналізмів Івана Низового, поезію якого люблять аналізувати на кафедрі мови Луганського національного університету; медично та приховано-гінекологічна тема Ярослава Кремінського. Це все імена поетів, які творять українською мовою так чи інакше, з позитивною чи негативною конотацією присутні в літературному житті міста.

Отже, література Далекого Сходу України, Луганська, досить жваво розвивається і має неординарну фактуру, хоча з деякими характерними для багатьох регіонів особливостями. Цим і живимося.