Учасники подіумної дискусії

Люблю Молодий театр. І не тому, що в ньому завжди почуваєшся молодою (бо ж на вік ще аж ніяк не нарікаю), а тому, що він якийсь такий, ну такий… (демократичний не підійде, бо лунатиме заполітизовано) – просто простий. Пафосний дрескод не передбачено (пам’ятаю, як колись малою в Оперний зі змінним взуттям ходила!). Репертуар доволі розмаїтий: від іноземної класики (на кшталт «Дон Жуана» та «Дяді Вані») до вітчизняної сучасності (славнозвісної «Московіади») та осучасненої класики («Конотопської відьми» в обробці Б. Жолдака). Квитки недорогі, а інколи взагалі – вхід вільний, як і цього разу — під час подіумної дискусії та літературних читань «Мала Батьківщина: місця і сліди», організованої «Ґете-Інститутом», Німецьким культурним центром і Польським Інститутом, у рамках тижнів німецької культури в Україні, за професійної модерації такого «різновекторного» Миколи Рябчука.

Спершу були читання, а вже потім – дискусія (чому саме подіумна – для мене так і залишилося загадкою, можливо, через те, що всі учасники полілогу перебували на сцені, проте жодних дефіле, звичних для подіумів, спостережено не було).

К. Ланґе-Мюллер

Участь у дійстві брали два детективісти – поляк Марек Краєвський та наш співвітчизник Андрій Курков (пошук місць і слідів – це у них, вочевидь, уже професійне), німецька письменниця Катя Ланґе-Мюллер та галичанин душею і тілом, а заразом премійований перекладач, германіст та есеїст, Юрко Прохасько.

Дискурс «малих батьківщин», умовно кажучи, розпочав своє існування ще в 70-ті роки ХХ століття як своєрідний опір проти суцільного «осовєчування», зауважує М. Рябчук. Нині ж він набуває нової актуалізації з огляду на потужну глобалізацію (чи то з американського, чи то з європейського боку – не важливо) та численні явища уніфікації, а водночас і невблаганної зникомості того старого світу, звичного й любого багатьом пересічним громадянам і непересічним митцям. Своєрідна опозиція локального та масштабного вряди-годи виринає на поверхню, з одного боку, несучи загрозу знекорінення, а з іншого боку, намагаючись подолати численні комплекси «малості» (наприклад, малоросійства, містечковості тощо). Відповідно постає кілька варіантів прийняття чи неприйняття такого стану речей, а саме: абстрактний розпач, ностальгійний кітч чи твереза спроба розуміння. Власне цим – віднайденням для кожного своєї власної Малої Батьківщини – і спробували зайнятися запрошені автори, аж ніяк не прагнучи дати однозначну відповідь, а навпаки, як потім прокоментував вечір один із глядачів, породжуючи все нові й нові запитання. Втім, то тільки на краще, бо змушує, відійшовши від стереотипів, самостійно замислитися й зануритися в цей неосяжний простір (і не лише Батьківщини).

Ю. Прохасько роздає автографи

Уривки текстів, запропоновані для читання, були цілком відмінними, й зовсім не легко було відразу простежити в них дотичність до проблеми Малої Батьківщини (лише після авторських коментарів та дискусійних виступів усе ніби ставало на свої місця й, таким чином, вимальовувалася більш-менш придатна для розуміння схема). Першим прочитаним і впритул наближеним до пропонованої тематики виявився есей Ю. Прохаська «Львівські епітафії», де завдяки детальній інвентаризації та вправній роботі археографа аудиторія змогла відчути не лише місцевий колорит, а й зрозуміти роками важкопідйомну тезу, що «інтелектуально галичанин має сформуватися у Львові», котрий є українською «столицею духу», фактура життя у якому просякнута ностальгією, а переїзд туди є виключно «вибором свідомих романтиків».

М. Краєвський

Наступним був уривок із роману К. Ланґе-Мюллер «Злі вівці», де йшлося навіть не про сам рідний авторці Берлін, а про його околиці, описані без сентиментів чи ностальгії, а добре адаптовані до сучасного сприйняття із відстані років тих ще «пролівих» реалій. Третій уривок – початок роману М. Краєвського «Кінець світу в Бреслау», де замість міста якнайперше бачимо місцеву ресторацію, просякнуту смаком ретро, бо ж саме «в тарілці» якнайкраще (і найсмачніше) можна відобразити Малу Батьківщину. І насамкінець уривок із «Доброго янгола смерті» А. Куркова, де ледь чи не космічних обширів набуває той малий і виплеканий батьківський край, а все завдяки неосяжним жовтим азійським піскам та контрастно блакитному небу (що їх свого часу споглядав і Тарас, як зауважує захоплений герой).

Протягом усього вечора мені не давало спокою одне запитання: що ж спільного у цих таких різних авторів? Нарешті, я здобулася й на відповідь. Спільною, вочевидь, є одночасна єдність та роздвоєність їхніх «малих батьківщин».

Так, Ю. Прохасько в уже згаданому есеї умовно ділить власне життя на два етапи: перші сімнадцять років у Станіславові (про назву Івано-Франківськ він начебто довідався лише по від’їзді), наступні сімнадцять років (плюс ще один рік) у Львові. Ідентифікація себе з рівнозначною належністю до двох міст, констатація того, що він щасливий, бо не народився у Львові, втім, свідомий вибір саме цього осередку для постійного проживання, а кінець-кінцем прирівняння/дорівняння цих міст і називання власною Малою Батьківщиною Галичини як такої – ось роздвоєна єдність його мікрокосму, з індивідуальним theatrum mundi всередині.

А. Курков серед прихильників

Для К. Ланґе-Мюллер, яка народилася в Східному Берліні, але втекла звідти до Західного, рідне місто свого часу постало, наче ящик з шоколадними цукерками: одні в гарній обгортці, а інші – без неї, проте на смак майже такі самі. Два в одному, об’єднання Берліна не географічне, а психологічне, усвідомлення того, що місто те саме (хоча й швидкозмінне). Тож, власне, на виважений опис тієї мультиетнічності, якою не лише нині, а й давно, просякнута німецька столиця, спирається письменниця.

Проблема минулого Вроцлава, що до Другої світової війни був німецьким містом, якнайперше хвилює М. Краєвського. Коли родинну пам’ять неможливо відновити, то він апелює до пам’яті топографічної й дуже радіє з того приводу, що дізнався імена людей, котрі жили в його будинку ще за тих часів. Тож світ Бреслау (так свого часу називався Вроцлав) аж ніяк не є для нього чужим, а органічно співіснує з містом сучасним, що він і доводить на сторінках своїх детективів.

А для А. Куркова Малою Батьківщиною є 6-а лінія Пущі Водиці, де всі знали один одного, а Київ – як велике місто – натоді здавався просто «огидним». Проте зараз саме до цього розлогого ареалу повсякчас апелює письменник, зізнаючись, що не лише навчився його любити, а й ставить собі за мету повернути Київ на світові літературні мапи (що, звісно, після М. Булгакова, як зауважує сам автор, є доволі амбітним мистецьким проектом, але відповідні кроки, сподіватимемося, все одно рано чи пізно дадуться взнаки).

У кожного вона своя. Інколи добра й ласкава, часом сувора, інколи це просто «свиня, яка поїдає власних поросят» (за Дж. Джойсом). Її можна перетворити на товар, такий собі спосіб туристичної атракції (у Вроцлаві організовуються екскурсії по місцях Ебергарда Мокка, головного героя М. Краєвського; аналогічну практику легко зустріти й у інших містах світу, тому інколи складається враження, що літературний твір є більш реальним, аніж сама реальність, її можна канонізувати, заквітчавши різнобарвними віночками й аранжувавши соловейками), можна зрадити, можна забути. Не обов’язково, що вона любитиме нас так, як ми її («Любов Львова до тебе ніколи не є певною», – Ю. Прохасько). А ще вона не чекає, вона постійно змінюється. Тільки-но А. Курков описав бар «Квінт» у центрі міста як його закрили. Незабаром відкриється новий заклад (і не один, а безліч), але то буде вже щось інше. То буде вже чиясь чужа Мала Батьківщина. Тож поки маємо, бережімо її, несімо за плечима (як один із героїв А. Куркова). Але не як тягар, а як крила, що будуть завжди з нами, хоч би куди ми полетіли.