Чи можуть українські росіяни стати українцями?

Нову книжку Андрєя М. Мєлєхова «Vox populi» окреслено як роман про російського українця. Цей, безперечно, замовний і пропагандистський текст покликаний сприяти створенню української політичної нації, іншими словами, йдеться про долучення етнічних росіян до цінностей і цілей Української Держави з тим, щоб останні відчули себе її повноцінними громадянами. Найяскравішим прикладом такого долучення, на думку Андрєя М. Мєлєхова, була Помаранчева революція, в часі якої росіяни разом із українцями вийшли на майдан не заради Ющенка (у романі – Плющенка) і навіть не заради української демократії, а заради того, щоб перебороти страх у власних душах, відчути себе людьми, за якими правда. Ця теза не викликає заперечень, але мільйони українців прагнули в ході останньої нашої революції наповнити Українську Державу українським змістом. Саме в цьому й полягала правда, без якої європейське майбутнє України — утопія.

Хочу зазначити, що серед модної нині в Україні замовної політичної літератури роман «Vox populi», який симптоматично присвячено не українцям, а народові України, відрізняється досить високим професіоналізмом й епічною широтою: російська, українська, чеченська сучасність. У тексті трапляються глибокі думки, оригінальні й влучні спостереження, які обертаються довкола головного питання: що заважає Росії стати частиною Заходу? Наприклад, автор дотепно зауважує позірну суворість Рутіна. Із обов’язкового портрета на стіні кожного російського кабінета ревний збирач російських земель косує на проведений у приміщенні євроремонт. Насправді російський євроремонт виявляється звичайнісінькою російською халтурою. Усі, і Рутін, звичайно, не виняток, розуміють, що половина космічної суми, витраченої на єврохалтуру з держбюджету, або й більша її частина осіла у чиновницьких кишенях. Прагматика Рутіна такий стан справ цілком влаштовує – ворон ворону ока не виклює. Головна його турбота в іншому: нафта, на якій і тримається російська велич, не завжди коштуватиме сто доларів за барель. Саме ця теза є центральною у посланні Рутіна до друзів-казнокрадів. Або характеристика, за якою російські політики ставляться до Росії як до приватизованого за копійки заводу, російська політика як корпоративний інтерес. Одначе й оригінальні, і традиційні констатації, наприклад, про хабарництво (бакшиш) як організаційний принцип російського суспільства і показник чоловічої зрілості кожного його громадянина, зазвичай змінюються у тексті то занудними розмислами, розрахованими на колишню совєтську технічну інтелігенцію, то ігровим – «геппіендівським» і «голлівудським» розв’язанням вузлових геополітичних проблем, то еротичними сценами з нальотом ледь вловної солонуватої вульгарщини, що їх так полюбляє масовий читач. Чим далі ми заглиблюватимемося в текст, тим більше усвідомлюватимемо фальшиву й легкодуху концепцію сучасної Росії, що й лежить в основі запропонованого тексту.

На перший погляд, може видатися, що роман «Vox populi», як і відома повість Т. Шевченка «Близнецы», побудований на підставі зіставлення характерів двох близнюків, долю яких визначають обставини. Йдеться про етнічних росіян Сєргєя і Вячєслава, які тривалий час жили в Києві, а тепер працюють у серці своєї історичної батьківщини – Москві. Якщо Сєргєй – успішний фінансист (він очолює російську філію світового інвестиційного лідера «Мерсер Груп»), то його брат (псевдо: Граф, Монте-Кристо) служить полковником ГРУ. Сєргєй, відповідно, є людиною ліберальною, прозахідною. Йому не подобається ані Рутін, ані Бучма. В українських президентських виборах він віддає перевагу не колишньому донецькому зеку Курниковичу, а симпатичному лібералу Плющенку попри цифроманію останнього. Зрештою, директор російського «Мерсера» виявляється власником українського паспорта, росіянином, який еволюціонує у своїх поглядах від неприйняття «опереткової» української незалежності до усвідомлення права українського народу бути самим собою і навіть до захоплення помаранчевим морем – нацією, яка, проспавши 100 років, нарешті прокинулася. Прикметно, що цей персонаж наділений не тільки почуттям гумору, а й тонким естетичним чуттям, наприклад, він уловлює різницю між вишуканою і купецькою, тобто традиційно московською жіночою вродою. На відміну від Сєргєя його брат Слава не зрікся служби в армії й продовжує кращі традиції благородного російського офіцерства (що його так нищівно зобразив Т. Шевченко, зокрема — й у своїх російських повістях; спостерігаючи за благородними офіцерами впродовж 10 років свого життя на засланні, Т. Шевченко дійшов висновку, що благородною людиною в російській армії можна було залишитися лише всупереч, а не завдяки цій інституції).

Слава ж висуває до російських військових у Чечні, яких сам називає «товарищами насильниками, мародерами и просто долбо…бами», утопійні вимоги, прирівнюючи російську ситуацію на Північному Кавказі до ситуації англійців в Ольстері. Невірогідним є й намагання Слави вірою і правдою служити Росії, захищаючи її не так від зовнішніх, як від внутрішніх ворогів. Випадкова зустріч братів у Москві й розмова про наболіле під пам’ятником Пушкіну виявляє глибокі відмінності у їхньому ставленні і до своєї історичної батьківщини, і до тієї землі, на якій їм довелося вирости й де залишилися жити їхні батьки. Ведучи філософську розмову на тему історичного призначення росіян, кожен із братів мучився таємним завданням: Сєргєй за посередництвом «Мерсера» мав перепродати росіянам українську газотранспортну систему, позбавивши таким чином українців заповітної Труби, а Славу було відкликано із Чеченської війни, щоб підірвати в Києві відому «залізну бабу» або «маму» з метою дискредитації «націоналіста» Плющенка. У ході цієї розмови Слава намагається переконати брата, що російські технології й досі актуальні – половина Азії воює російською зброєю. На це Сєргєй резонно зауважує, що людству насправді потрібні не технології для вбивства, а технології для будівництва, навчання, продовольчого забезпечення, а такі винаходи, як туалет, пральна машина, холодильник, кондиціонер чи комп’ютер були винайдені не в Росії, а на Заході і в Японії. Секрет сучасного російського благополуччя Сєргєй пояснює зростанням цін на нафту у світі, проте й цей шанс російська еліта використовує для власного збагачення й реанімації російської величі, а не для того, щоб росіяни жили так, як норвежці. При цьому Сєргєй чомусь забуває додати, що росіян така ситуація цілком влаштовує: вони люблять Рутіна, підтримують його політику збирання земель, покарання ліберальних космополітів й політичних суперників. Треба прочитати іще 100 сторінок тексту, аби зрозуміти, що не тільки персонажі Андрєя М. Мєлєхова, а й сам автор не може об’єктивно оцінити росіян через те, що причину їхньої трагічної історії шукає не в самому народі, а в зовнішніх обставинах, у культі окремих особистостей чи в підступах псевдоеліти, яка мордує «бідний» російський народ. Саме через відсутність внутрішньої самокритики росіяни у цьому романі вкотре постають народом-жертвою злих царів і тоталітарних вождів: «Нефть могла расти и падать в цене, социал-демократы превращались в большевиков, ленинцы становились сталинцами, а Горбачев – поклонником Рутина, но древние дворцы Кремля так пока никому и не удалось разворовать, растащить и загадить. Или, по крайней мере, не удалось это до конца».

Далі йде відома риторика з приводу таємничої російської душі: про безкінечну покірність російського народу, що раптово вибухає страшним бунтом, його філософську самопожертву в ім’я чергової ідеї фікс, доброту, яка межує із жорстокістю, нарешті скромність, яка мирно співіснує із великодержавною нахабністю. Прикметно, що цей емоційний експромт закінчується ірраціональним твердженням про те, що бруд сторіч не здатний забруднити ні благородної чистоти фортеці, ні безсмертної душі народу: «Их можно разрушить, но невозможно утопить в дерьме».

Гадаю, що можна. Саме про це й свідчить найновіший період історії доблесних російських спецслужб – ФСБ і ГРУ, гаслом яких є крилатий вислів: «Мочить в сортире!». ФСБ і ГРУ теж є втіленням чеснот російського народу, того етносу, який не існує поза імперією. Імперія для всіх росіян: від менеджера до олігарха, від роботяги до інтелектуала – є цінністю номер один, цінністю, від якої вони не збираються відмовлятися, як це зробили свого часу англійці чи французи. Звісно, одну сьому землі в підпорядкуванні єдиному центру – Москві – можна утримувати лише завдяки керованій демократії. Вільною Росія стане лише за умови значного зменшення її території. Саме втрата території і є для росіян неприйнятною. Зазначу, що не тільки росіяни, а й будь-який народ, зокрема й українці, отримують у житті те, на що заслужили. Мені, до речі, багато чого не подобається в сучасних українцях і в Україні, але мені, на відміну від етнічних росіян, які спокійно можуть виїхати на історичну батьківщину, немає куди втікати. Проблема українських росіян полягає в тому, що вони, нарікаючи на погану українську дійсність, не приймаючи українізації, насправді нікуди з України їхати не хочуть. Росіяни на відміну, наприклад, від німців, зовсім не переймаються тим, якого горя зазнала Україна й інші народи російської зони з їхньої вини – вини, яку не можна списати за давністю. Покаяння, про яке говорили російські інтелектуали на початку Перебудови, сьогодні вже геть неактуальне. Саме про це й забуває сказати у своєму романі Андрєй М. Мєлєхов. Навпаки, кінцівка його книжки: «залізна баба» одягається в український прапор, спецназ ГРУ не вилітає в Україну через хабар, що його брати-близнюки тицьнули диспетчеру Чкалівського аеродрому, президент Рутін щасливо уникає чекістської змови проти себе, самі ж близнюки опиняються на помаранчевому майдані в Києві – це має засвідчити, що роль росіян в останній українській революції була вирішальною. Я не маю наміру піддавати сумніву цю вразливу тезу, лише зауважу, що насправді українці не вимагають від українських росіян подвигів і героїзму на зразок літання на парашуті під кулями над мостом Патона. Українські вимоги до них прості й зрозумілі: вивчити українську мову, шанувати українські традиції, толерувати українську державу й культуру. Без цього інтеграція росіян до українського суспільства неможлива.

У романі Андрія М. Мєлєхова чимало парадоксів. Наприклад, мені важко уявити, як може жити й працювати у Москві Сєргєй, якого дратує реставрація російської твердої руки. Можливо, його рівень життя в Москві буде високим, але якість — явно низькою. Проте найбільше питань виникає у випадку полковника ГРУ Слави. Пам’ятаю, як на зорі гласності з’явився роман відомого російського прозаїка Віктора Астаф’єва «Печальный детектив». Центральним персонажем цього твору був совєтський міліціонер. Парадокс полягав у тому, що за текстом совєтський міліціонер виявився глибоким філософом. Андрєй М. Мєлєхов іде ще далі – найблагороднішим героєм його роману, істинним борцем за правду і справедливість виявляється полковник ГРУ. Я не знаю, на кого розрахована думка про те, що ГРУ – це нібито честь і совість Росії, тоді як ФСБ – організація диявольська. З цього приводу я лише зацитую цинічно-правдиві вірші із недавньої «Цхенвальської рапсодії» епохального поета Германа Істокова, головним героєм якої є капітан ГРУ: «Не для себя он растил сельдерей, / Лишь для простых осетинских детей, / С рук их кормил, словно малых телят, / Добрый он был, понимаете, б…, / Как, твою мать, не понятно иным, / Русский солдат и не может быть злым».

Цікаво, що матері «грушника» Слави, який мав не тільки підірвати «залізну бабу», а й вчинити інсценізований напад на Курниковича у провінційному західноукраїнському містечку, належать справедливі слова про те, що лише в Україні агенти країни-сусіда можуть безкарно й цинічно втручатися у її внутрішні справи. Черговий парадокс: Антоніна Микитівна власноруч виховала такого агента. При цьому вона вважає свого сина зразком порядності. Такий, м’яко кажучи, нелогічний спосіб мислення для росіян, до речі, типовий.

Етнічні українці, окрім зрадника Биковола і схематичної патріотичної західноукраїнської молоді, у романі відсутні. Наявний натомість романтичний і абстрактний образ помаранчевого людського моря. Прозаїк також воліє обійти той факт, що буквально за кілька місяців українці розчарувалися у Плющенкові, якого спочатку чимало громадян сприймали як месію. І річ тут не в конкретній особі, а в принципі. Українцям в силу вдачі й темпераменту ніколи не подобаються їхні лідери, на відміну від росіян, які з однаковою пристрастю люблять і останнього Романова, і Сталіна, і Рутіна. Саме ця риса сьогодні радикально відрізняє два народи, яких співжиття в одній імперії наділило спільною мовою, релігією і традиціями. Саме постійне невдоволення українців своїм життям і лідерами, постійне прагнення змін і відрізняє їх сьогодні від росіян, які продовжують плекати свою імперську суть, залишаючись заручниками «величі». Гадаю, що темпи інтеграції українських росіян до українського суспільства залежатимуть від цін на нафту.