Харукі Муракамі. Від сямісену до саксофону

Харукі Муракамі. Фото з сайту hcs.harvard.edu

Харукі Муракамі – це ім’я відоме тисячам інтелектуалів по всьому світу. Його книги стають бестселерами, вони не залежуються на книжкових полицях, їх купують, дарують, ними обмінюються. У середовищі інтелектуальної молоді є майже необхідністю прочитати бодай пару романів цього загадкового автора. Проте навіть найзапекліші шанувальники зазвичай не можуть чітко відповісти, чим саме притягує їх творчість Муракамі. Його магія – це щось абстрактне, щось таке, що не піддається конкретному визначенню. Його прозу порівнюють то з музикою (найбільше із джазом та роком), то з фотоколажем. Але, певно, всі погодяться, що Харукі Муракамі – найменш японський автор з усіх відомих авторів Японії.

Творчість Муракамі як явище слід розглядати в контексті історії ХХ століття. Ще в першій половині цього століття для більшості європейців Японія була екзотичною і маловідомою країною, країною сакури, гейш і самураїв. Для самих же японців ХХ століття було каскадом важких випробувань і карколомних змін. «Реставрація Мейдзі», яку в середині ХІХ ст. розпочав імператор Муцухіто, радикально змінила обличчя старої сьогунської Японії, при цьому мало змінивши духовний світ японців. Японське суспільство було побудоване на споконвічних традиціях, моральних заповідях «Бусідо» й «Онна дайгаку» («Великої настанови для жінок», своєрідного жіночого морального кодексу), і розвивалося за принципом «східний дух – західні знання». Період схиляння перед західною цивілізацією, що припав на межу ХІХ–ХХ століть, минув досить швидко, поступившись місцем потужній хвилі націоналізму, що витворила міф про «Божественну расу Ямато». Але цей міф розвіявся разом із димом над згарищами від атомних бомбардувань.

У другу половину ХХ століття Японія увійшла іншою державою. Стрімкі процеси індустріалізації та глобалізації докорінно змінили не тільки її зовнішній образ, а й психологію самих японців, зламавши під корінь чимало традицій, що вважалися непорушними. Цей вітер змін, що віяв з боку Америки, глобального гравця у біполярному світі, найперше відчувало післявоєнне покоління, до якого належить і Муракамі.

Муракамі народився 1949 року в Кіото, давній столиці Японії, в родині, що ревно оберігала японські традиції. Дід Харукі – буддійський священик, батько – викладач класичної японської словесності. Однак найбільший вплив на формування світогляду майбутнього письменника справило портове місто Кобе, в передмісті якого минуло його дитинство. Ще в часи політики сакоку (самоізоляції) цей порт був для японців вікном у світ. Юний Муракамі часто бував у порту, купував у букіністів книжки, завезені американськими моряками. Читання західної літератури виховало в ньому потяг до модернізації, оновлення літератури, розширення тематичних обріїв та нехтування традиціями. Космополітичні переконання хлопця спровокували конфлікт із батьком. Муракамі йде з дому. Згодом він братиме участь у знаменитих студентських бунтах, потім триматиме джазовий бар. Не будемо переповідати докладно його біографії. Варто лише зазначити, що глобалізація і ломка традицій мали різний вплив на тогочасних творчих людей Японії. Таких, як Муракамі, ці процеси загартовували і наснажували. Рішуче налаштованих традиціоналістів – убивали. Саме безповоротні зміни стали причиною самогубства письменника Юкіо Місіми, який 1970 року на знак протесту з приводу втрати Японією «самурайського духу» здійснив сеппуку.

Побутує думка, що талановиті люди завжди з’являються на світ невчасно (за Ліною Костенко: «Ще не було епохи для поетів,// Але були поети для епох!»). Важко сказати, чи є Муракамі «поетом для епохи», чи сама епоха спонукала його бути «поетом», але в дану епоху, епоху урбанізації, НТР і глобалізації, він вписався на диво гармонійно. Муракамі – чи не перший японський автор, творчість якого тісно пов’язана із Заходом. Ідеться не тільки про його любов до західної літератури і музики, не тільки про нарочито неяпонський стиль його прози. Муракамі – чи не перший японець, який подивився на Японію збоку. Тривале життя на Заході, постійні подорожі та переїзди наклали свій відбиток на його стиль. За його ж словами, він поглянув на Японію очима європейця.

Харукі Муракамі. Фото з сайту mega-doc.nnm.ru

Перше, що впадає в око під час читання його творів – майже повна відсутність згадок про Японію. При тому, що описовість у творах займає чільне місце, згадуються десятки прізвищ західних музикантів та авторів, лунають європейські хіти. Навіть герої Муракамі зазвичай безіменні. Лише часом промайне якась поодинока географічна назва, ніби макова насінина у морі глобалізації, що вказує: це Японія. Друге – сам образ головного героя. Річ не в тім, що Муракамі надає йому чимало власних рис та використовує у творах факти власної біографії – це, зрештою, звичайний прийом. Проте його герой – це людина нової генерації, генерації тих, хто, за словами Віктора Цоя, народився у тісних квартирах нових районів, хто каже: «Далі діяти будемо ми!». Герой Муракамі – не бунтар (у трактуванні Камю). Принаймні – він не йде на відкриту прю зі світом. Знакова відмінність романів Муракамі – їхній життєцентризм. І тут ми підходимо до ще одного парадоксу Муракамі: незважаючи на свою прозахідність, у власній творчості він використовує чисто японський принцип сясей (відображення життя) та дзенські мотиви – спостереження й самозаглибленість. Якщо у творах японських традиціоналістів «останнього призову», насамперед у «народженого красою Японії» Нобелівського лауреата Кавабати Ясунарі, лунають звуки сямісену (японської цитри) та відчутний запах ароматичних паличок і зеленого чаю, то у світі Муракамі на повен голос лунає саксофон і пахне гіркою чорною кавою та європейською кухнею. І це є істинне відображення життя вестернізованої Японії останньої чверті ХХ століття. Це саме дзенське споглядання: світ став настільки складний, що жити з ним у гармонії дедалі важче, тому автор чи його герой усе більше цінує платівку гарної музики та смачну вечерю з приємним співрозмовником. Замість ритуальної тиші під час чайної церемонії – жваві бесіди. Замість пливких японських мелодій – ритми року. Бо це є життя. Бо традиційна Японія, як би це не смутило прихильників східної культури, а з ними й мене, нині живе у творах класиків, гравюрах укійо-е та записах гри сямісену чи японських барабанів. Так само як і традиційна Україна з вишневими садками та біленькими хатками зберігається лише в окремих куточках на кшталт музею Пирогово в Києві.

Так, Японія часів Муракамі втратила значну дозу тих чарів, якими вабила ще на початку ХХ століття. У той же час, чи не завдяки своїм традиціям Японія є однією з найбагатших і найзабезпеченіших країн. Більшість японців ведуть стабільний і комфортний спосіб життя, мають скромні побутові потреби. Це відбилося і на творах Муракамі. У них немає важкого песимізму, як у «Спаленій карті» Кобо Абе (якого сам Муракамі називає своїм учителем). У них присутнє загальне розчарування у багатьох ідеалах юності, філософування над глобальними проблемами, захоплення дрібними радостями повсякдення. Не можна сказати, що книги Муракамі надто обнадійливі. Просто автор тонко підмічає, що життя ні за яких обставин не є однобоким – просто-прекрасним чи просто-жахливим; що наше сприйняття життя коливається під дією зовнішніх чинників, але при цьому слід залишатися самим собою. Як і його герої.

Ставлення до Муракамі на Батьківщині письменника неоднозначне. Літні люди, оберігачі традицій, сприймають його прохолодно, або й недоброзичливо. Найбільшою популярністю він користується у тих, кому менш ніж сорок років, людей, котрі бачать Японію такою ж, які і сам письменник. У цьому ставленні, як видно, відбивається конфлікт поколінь, який спізнав сам Муракамі, розсварившись із батьком. Але, як уже було сказано на початку, творчістю Харукі Марукамі захоплюються у всьому світі. І це є даність. Та даність, що стала основою творчості самого письменника.