Міледі з будиночка під Аюдагом

Такою побачив Жанну де Валуа придворний французький художник XVІІІ ст.

«Це була бліда білява жінка з довгими кучерями, які спускалися до самих плечей, із блакитними мрійними очима, з рожевими губками й білими, немов алебастр, руками»… Такою побачив д’Артаньян демонічну красуню Шарлотту Баксон, яку звали спочатку графинею де Ла Фер, а потім леді Вінтер і баронесою Шеффілд. Читачі роману Олександра Дюма (а також глядачі популярної кінострічки Юнгвальда-Хількевича) добре знають, що мова йде про МІЛЕДІ — фатальну жінку, інтриганку й авантюристку. Щось диявольське було в її «страшних чарах»: д’Артаньян, щоб захиститися від них, рятувався молитвою, причому — в момент, коли мушкетери разом із катом прийшли страчувати «фурію».

Одного разу міледі влаштувала показове самогубство — проте залишилася живою. «Демони так легко не вмирають», — холодно зіронізував з цього приводу лорд Вінтер. Проте ні: вмирають і демони. Особливо якщо за справу беруться мушкетери. Вони відшукали міледі в маленькій хатинці біля річки Ліс, щоб оголосити їй смертний вирок і влаштувати самосуд (нагадаю, що в романі О. Дюма йдеться про 1625–1628 рр.; в Києві тільки-но — кілька років перед тим! — похоронили Петра Сагайдачного). Перелік злочинів, скоєних інтриганкою, виявився вражаючим. Останню ж краплею для друзів-мушкетерів стало отруєння Констанції Бонасьє, коханої д’Артаньяна. Хоча свої рахунки з міледі були і в Атоса (колишнього її чоловіка), і в лорда Вінтера, і в ката з міста Лілль, який колись залишив на плечі міледі клеймо у вигляді лілії…

Алея, що веде до міледі

Одне слово, самосуд відбувся — і тіло жінки, наділеної «могутністю і пекельним генієм», назавжди забрали води річки Ліс. Що ж до мушкетерів, то кардинал, дізнавшись про криваву помсту, не особливо й наполягав на покаранні тих, хто «не вповноважений карати». Тим паче, що д’Артаньян прихопив для розмови з кардиналом «охоронну грамоту», яку той колись видав міледі. «Усе, що зробив пред’явник цього, зроблено за моїм наказом і для блага держави», — під цими словами стояв підпис кардинала Рішельє. Виходило, що й відрубана голова міледі — також наслідок високої санкції, освяченої потребою «блага держави»!

Уся ця історія пригадалася мені нещодавно, коли в Києві без угаву лили дощі, про що, скориставшись можливостями UMC, мало не зі стогоном розповідали мені друзі. Я ж тим часом блукав узбережжям біля «Артека»; вранці й увечері спускався від «Конвалії» (себто — артеківського корпусу) до пляжу, щоб поплавати в морі моєї юності; ходив вузенькими вуличками Гурзуфа, що й досі зберігають колорит татарського поселення…

Будинок міледі в «Артеку»

Одна з артеківських алей повела мене до мініатюрного будиночка, який стоїть над самим морем неподалік від Ведмідь-гори. З ним пов’язана схожа на легенду історія жінки, яка, розповідають, була прототипом міледі, а також героїні ще одного роману О. Дюма («Намисто королеви»).

У дівоцтві вона мала прізвище Валуа, а згодом її знали як Жанну де ля Мотт — велику авантюристку кінця ХVІІІ ст., близьку до королеви Марії Антуанетти. За сюжетом роману «Намисто королеви», закоханий у королеву кардинал де Роган вирішив подарувати своїй пасії рідкісної краси діамантове намисто. Проте зробити це власноруч не наважився, тому скористався послугами графині де ля Мотт. Графиня, однак, вручати діаманти тій, кому вони були призначені, не поспішала. Вона привласнила їх! Не останню роль у цій афері відіграв маг граф Каліостро, який намовляв мадам де ля Мотт учинити саме так.

Маргарита Терехова в ролі міледі

Про обман стало відомо королю — і всі троє (кардинал, Каліостро і графиня де ля Мотт) опинилися в Бастилії. «Графиня була засуджена до пожиттєвого тюремного ув’язнення, — оповідає путівник по Гурзуфу. — 21 червня 1786 року кат випік на плечі Жанни де ля Мотт клеймо у вигляді лілії». І все ж, графині вдалося втекти з Бастилії, залишити межі Франції і виїхати в Англію. А ще через якийсь час під іменем графині де Гаше вона з’являється в Росії, куди, рятуючись від революційних потрясінь, стікалися французькі емігранти. Жанна де Гаше подалася в Крим: спочатку їй дала притулок у своєму маєтку в Кореїзі княгиня Голіцина, а згодом француженка поселилася в Старому Криму.

Доживала Жанна де Гаше свій бурхливий вік у скромному будиночку, який через багато років потрапив у володіння «Артека». Про стару француженку збереглися спогади: вона начебто любила в своїх розповідях згадувати графа Каліостро й усілякі історії, пов’язані з двором короля Людовіка ХVІ. Готуючись до зустрічі з іншим світом, мадам де ля Мотт спалила свої папери і звеліла служницям, щоб поховали її такою, якою її застане смерть, — не перевдягали й не обмивали. Звісно, веління графині було зігнороване. Тож, обмиваючи тіло своєї пані, служниця раптом помітила на лівому її плечі колись давно випечене клеймо…

Кому як, а мені ця історія не видається неймовірною. Придумати її міг хіба що найбільший фантазер — життя. Ну, а якщо й потрапили до неї легендарні «вкраплення», то все одно спростовувати їх чомусь не хочеться…