Гантер Стоктон Томпсон. Фото з сайта capitolabookcafe.com |
1
Улітку 1946 року до містечка Луїсвіль, штат Кентукі, приїхали двоє аґентів ФБР. Вони розслідували випадок із викиданням поштової скрині під колеса шкільного автобуса. Головним підозрюваним у цій справі був 9-річний хлопчина, від якого аґенти й зажадали щиросердного зізнання, а також імена й адреси спільників – звалити зелену скриню, що важила, як сейф, хлопчина самотужки не міг. ФБРівці розповіли дітваку про п’ять років тюремного ув’язнення за цей державний злочин, а також про те, що його спільники вже його здали. Хлопчина спитав, хто саме – і не отримав відповіді. Аґенти пішли ні з чим. А малий Гантер Стоктон Томпсон, 1937 року народження, син Джека Роберта, страхового працівника, та Вірджинії Девідсон Рей, бібліотекарки, отримав свій перший життєвий урок:
«Ніколи не вір першим словам, з якими копи до тебе підкочують, особливо якщо тебе в чомусь звинувачують. Може, все не настільки очевидьки. Може, вони блефують. Може, ти невинен. Закон — річ доволі каламутна… Тому ніколи не вір копам» («Kingdom of Fear» («Царство Страху»)
Усе подальше життя Гантер С. Томпсон, творець Ґонзо-журналістики, автор найголовнішої книги епохи наркоти, пропаґандист алкоголю, зброї та психоделіків, анархіст і борець із владою, віритиме тільки в свою Американську Мрію – ту, що на споді загальновідомої.
2
Джек Томпсон помер, коли Гантерові було 14. Його з двома молодшими братами ростила матір – сучасники кажуть, що після смерти чоловіка вона почала пиячити.
Підлітком Гантер захоплювався бейсболом, але до жодної команди так і не потрапив – вважався проблемним. У коледжі був членом місцевого літературного клубу, дописував у клубний щорічник «The Spectator» («Спостерігач»). Щоправда, невдовзі Томпсона звідти виштурхали – через проблеми із законом. Далі він пробував стати пілотом Повітряних Сил США, редаґував спортивний розділ ґазети військової бази Еґлін «The Command Courier» («Штабний Кур’єр»), зокрема, висвітлював діяльність місцевої бейсбольної команди. Саме з нею, пишучи репортажі з ігор, він об’їхав Сполучені Штати. Через три роки полишив Повітряні Сили, у рекомендаційному листі його начальник зазначає: «Загалом, попри талант, цей пілот не дотримується встановленої лінії поведінки». Потому знову спортивна журналістика, курси із написання оповідань, робота копірувальником у «Time» (звільнення за недотримання субординації), репортером в «The Middletown Daily Record» (звільнення через позов власника кав’ярні, рекламодавця ґазети – Гантер розбив йому автомат із продажу солодощів), переїзд до Пуерто Ріко, повернення в Штати – у Каліфорнію… Там, працюючи охоронцем і доглядачем, він пише статтю, присвячену богемній культурі Великого Сюру. Статтю надрукував контркультурний часопис «Rogue» («Мерзотник»), і Томпсона знову звільняють. Подальші численні статті не мають особливого успіху. Гантер пише два романи – «Prince Jellyfish» («Принц Медуза») та «The Rum Diary» («Ромовий щоденник»), але надруковані вони будуть тільки в 1990-х. Томпсон подорожує Південною Америкою, одружується, з’являється син, і пише, пише, пише – без особливого успіху.
«Я півжиття витратив, намагаючись вибратися із журналістики, але досі в ній грузну – нице заняття, звичка, гірша за героїн, – дивний нездоровий світ, сповнений невідповідностей, п’яниць і невдач» (з інтерв’ю).
3
1965 року журнал «The Nation» запропонував Гантерові описати свої враження від каліфорнійської байкерської ватаги «Hell’s Angels» («Янголи Пекла»). Після виходу статті Томпсон отримав кілька пропозицій написати книгу, і весь наступний рік прожив, подорожуючи з Янголами Пекла. Співпраця припинилася, щойно в учасників ватаги виникли підозри, що книгу він пише задля заробітку. Байкери зажадали поділу прибутків, справа закінчилася ґрандіозною бійкою. 1966 року одне з найшанованіших американських видавництв, «Random House», випускає «Hell’s Angels: The Strange and Terrible Saga of the Outlaw Motorcycle Gangs» («Янголи Пекла: дивна й страхітлива саґа незаконної байкерської ватаги»). Видання зажило приголомшливого успіху, критика назвала його «злим, інформативним, захопливим і палко написаним». Автор був визнаний «натхненним дотепним спостерігачем і ориґінальним письменником. Його проза реве, наче мотоциклові вихлопи».
«Край… Не існує правдивого способу пояснити, що це таке – люди, які знають, де він є, звідти не повернулися. Инші – хто живий – доки можуть, покладаються на удачу, і рано чи пізно їх відкидає назад, чи вони стишують біг, чи роблять, що в змозі, аж доки не настає час обирати між Тут і Потім».
Завдяки «Янголам Пекла» Томпсон нарешті отримує змогу писати що і як хоче для найпрестижніших видань країни. І пише, проживаючи свої статті – про столицю гіппі; про Нових Лівих, які не можуть визначитися із політичними переконаннями; про мистецьке середовище бітників, новачки в якому тільки й бачать, що наркоту. Томпсон знайшов свою нішу – контркультуру 1960-х. І знайшов свою тему – смерть Американської Мрії. Кінець кінцем, уся його творчість є арґументацією цієї тези.
4
У 1967 році Томпсон з родиною остаточно оселився у Вуді Крік – гірському селищі поруч містечка Аспен, штат Колорадо. За два роки він будує обійстя з назвою «Совина ферма», де і проживе решту життя.
Здавалося б, зазнавши успіху, Гантер С. Томпсон постатечнішає. Аж ні. Вже 1970 року він стає кандидатом у місцеві шерифи. Проґрама, з якою він іде на вибори, вражає і досі. Мешканцям Аспену, пропонувалося, зокрема, таке:
· леґалізація наркотиків для особистого користування;
· обіцянка Томпсона не споживати мескалін (галюциноґенний наркотик, добувається з квітів особливого роду кактусів) під час виконання службових обов’язків;
· перероблення парковок і бічних вуличок на ґазони;
· зруйнування всіх будинків, які затуляють вид на гори;
· скорочення адміністративного штату;
· перейменування Аспену на Фет Сіті (Жирне Місто) для відлякування потенційних інвесторів, які, на думку Томпсона, псують місто.
Кадр із фільму «Страх і відраза у Лас-Вегасі» |
На підтримку себе Томпсон «накатав» статтю до «Роллінґ Стоун», в якій обґрунтував свою проґраму. Вибори він програв, набравши 44 % голосів – кандидати від демократів та республіканців об’єдналися, аби тільки Гантер не пройшов. Українці можуть оцінити рівень гістерії, яким супроводжувалася його передвиборча кампанія – до мерії підклали вибухівку, терорист наполягав, що задіяв би її тільки в разі перемоги Томпсона. Як наслідок — у день виборів його обійстя і весь Вуді Крік нагадували місце військової операції.
«Ми перетворюємося на націю рабів Страху, що скімлять – страху війни, страху бідности, страху непередбачуваного тероризму, страху пониження в посаді чи звільнення через спад економіки, страху відчуження землі за дрібні борги, чи раптово опинитися у концентраційному таборі через сумнівні обвинувачення у симпатіях до терористів («Extreme behavior in Aspen», («Екстремальна поведінка ув Аспені»).
5
Того самого року Томпсон написав статтю «The Kentucky Derby Is Decadent and Depraved» («Занепадницьке і зіпсоване кентукійське змагання»). Саме її вважають першою ластівкою ґонзо-журналістики, стилю, якого він дотримуватиметься майже в кожній своїй праці. За спогадами самого Гантера, через дедлайн, що насувався, він був змушений відправити видавцеві вирвані з нотатника сторінки рукопису. Маніякальна еґоцентрична суб’єктивність письма, поєднання художнього і публіцистичного стилів для якомога глибшого занурення читача у текст, – ось наріжна ідея Ґонзо.
Сам термін (gonzo з англійської – божевільний, знавіснілий, навіжений) застосував до «Кентукійського змагання» видавець «Boston Globe» Біл Кардозо: «Оце і є те, що можна назвати щирим ґонзо. Якщо це початок – не зупиняйся». Гантер уперше вживає це слово у книзі, яка утвердила його в статусі одного зі стовпів контркультури.
6
«Fear and Loathing in Las Vegas» («Страх і відраза у Лас-Веґасі») Томпсон написав 1971 року. Гантер тоді вів журналістське розслідування для «Роллінґ Стоун» про вбивство американського телевізійного журналіста Рубена Салазара. Рубенові поцілив у голову балон зі сльозогінним газом під час розгону демонстрації супроти війни у В’єтнамі.
Інформатором Гантера став адвокат Оскар Зета Акоста, видатний мексиканський політичний діяч. Щоби темношкірому мексиканцеві ніщо не заважало зосередитись на оповіді, Томпсон запропонував Акості долучитися до нього в подорожі на щорічні пустельні автоперегони Мінт 400 у Лас-Веґасі.
За словами Гантера, подорож ця закінчилася 36 годинами у готельному номері, впродовж яких він «оскаженіло писав у нотатнику». Текст «Страху і відрази» написався водночас із статтею «Дивні зачистки ув Ацтлані» – про смерть Рубена Салазара. Стаття не була надрукована, Томпсону відмовили в «аґресивній формі».
У листопаді 1971 року «Ролінґ Стоун» опублікувало журнальний варіянт книги із сюреалістичними ілюстраціями Ральфа Стедмена. Наступного року світ побачила й повна версія із додатковим оформленням. Газета «Нью-Йорк Таймс» оголосила її «певно, найкращою книгою декади наркоти», а Том Вулф визнав її «вулканічною епохальною сенсацією».
«Старх і відраза у Лас-Веґасі» вміщує радикальні політичні рухи та наркотичну культуру 1960-х у контекст сучасного сприйняття американського досвіду: 1971 рік став знаковим для культури американських гіпі, коли контркультурний рух втратив духовну сутність, а його оптимізм переріс у цинізм.
Епіграф із Доктора Джонсона чудово це ілюструє: «Той, хто робить з себе звіра, позбувається болю бути людиною». Спроба втекти від життєвих реалій за допомоги наркотиків приречена на невдачу, ковтання піґулок не розв’язує соціяльних проблем.
«Американська мрія» постає в романі головним мотивом, шукаючи метафоричну Американську мрію, Дюк і Доктор Ґонзо знаходять лише спалену психіятричну лікарню. Наприпочатку оповіді Дюк заявляє, що їхня пригода буде «потужним матеріальним салютом фантастичним перспективам життя в цій країні», натомість весь захват героїв минає, замість нього в них оселяється страх. Американська ідеологія надмірного споживацтва спонукає героїв докладати всіх зусиль для її знищення, Лас-Веґас у творі постає символом загальної огидності мейнстрімової американської культури.
Такі ідеї не могли відразу бути сприйняті критикою, тому перші рецензії на «Страх і відразу» далекі від позитивних. Утім, за кілька років рецензенти не мають сумнівів: «Ця книга якнайкраще ілюструє, як сталося так, що Американська мрія спрямувала зброю на себе». Твір входить до проґрами обов’язкового читання з американської літератури.
7
Подальша доля Гантера С. Томпсона мало різниться від долі всіх успішних письменників. Виходять нові книжки, Гантер остаточно утверджується в ролі класика. Його екранізують – спочатку «Де сновигає бізон» на основі його оповідань з Білом Мюрреєм у головній ролі, потім – славетний кіногіт Террі Ґільяма із Джонні Деппом та Бенісіо дель Торо.
Гантер С. Томпсон. Фото з сайта wiu.edu |
Екранізацію «Ромового щоденника» заплановано на 2009 рік. Водночас Томпсон втрапляє у шкандалі – зазвичай за участі наркотиків, зброї та в нетверезому стані, але й це досить типово для літераторів. Традиція ж літературних самогубств змушує про кожне з них говорити осібно.
З новин можна дізнатися, що 20 лютого 2005 року о 17:42 Гантер С. Томпсон заподіяв собі смертельне вогнепальне поранення. Діти та онук Томпсона, які були тоді з ним в одному будинку, повідомили, що спочатку не надали значення пострілу, сприйнявши його за звук падіння книги. На їхню думку, самогубство письменника було скоєне не імпульсивно — є підстави вважати, що Гантер усе спланував.
Передсмертний лист був відправлений дружині Томпсона за чотири дні до його смерті, і опублікований у «Ролінґ Стоун» під заголовком «Кінець футбольного сезону»: «Жодних більше ігор. Жодних більше бомб. Жодних прогулянок. Жодних забав. Жодного плавання. 67. Це 17 років після 50. На 17 років більше, ніж мені було потрібно, чи я хотів. Обридло. Я повсякчас скурвлений. Жодних забав – ні для кого. 67. Ти стаєш жадібним. Поводься згідно зі своїм віком. Боляче не буде».
Між тим, дехто з друзів Томпсона заявляє, що на суїцид він був не здатний, і перед смертю згадував, що йому погрожують. «Вони хочуть, щоби це виглядало на самогубство», – переказує його слова Пол Вільям Робертс.
20 серпня 2005 року прах Томпсона був розвіяний з гармати, встановленої на вежі, під пісню Боба Ділана «Mr. Tambourine Man».
стронґовський (Ілля Юрійович). Письменник, перекладач, літературтреґер, дизайнер. Народився 1982 року у м. Житомирі. Одружений. Виховує доньку. Друкувався в самвидаві (складні, колективні збірки), інтернеті, часописах «Четвер», «Березіль», антологіях «Українського самвидаву 2000-2004» (К., Буква і Цифра, 2004), «Дві тонни» (К., Маузер, 2007), инших. Автор поетичної збірки «Глибоковроті» (К., Факт, 2006). Переклав «Бійцівський клуб» Чака Палагнюка (Х., Фоліо, 2007) та «Поштамт» Чарльза Буковскі (К., Факт, 2008) Колишній учасник кількох потужних літоб’єднань («Мистецька ґільдія "Nеабищо"» – співзасновник, «Оксія»). Організатор та учасник численних мистецьких акцій в Україні та Росії, літературного фестивалю «Молода Республіка Поетів» (Львів, Форум Видавців, 2005-6, 2008). блоґ: www.strongowski.livejournal.com e-mail: xmel@ukr.net