Нещасливі коханці й блудні сини Жовни

Мабуть, мóлоді, яка нині задовольняє свої смаки читанням Любка Дереша, така проза видасться чимось на зразок екзотичного ретро. Але не все погане, що старе. Справді, життєві реалії, на тлі яких відбувається дія в оповіданнях та повістях Жовни, повертають нас до атмосфери 80-х та 90-х років минулого століття – своєрідного історичного міжсезоння, із дуже характерною для нього кризою вартостей, цинізмом, деградацією і часом смішними максималістськими поривами до чогось високого та справжнього, чого так бракувало тоді в довкіллі країни загниваючого соціалізму. Однак хай не вводять нас в оману ці зовнішні деталі: вони – лише оболонка для представлення характерів, а от у майстерності характеротворення Жовні аж ніяк не відмовиш. Коли вчитуєшся в його своєрідну прозу, починаєш усвідомлювати, наскільки архетипними є сюжети й ситуації, розгортувані автором. Вони прозраджують зв’язок із найглибшою літературною традицією – всі оті втрачені душі, приречені коханці й блудні сини. Тому-то менш важливі обставини, в яких їх змоделював автор, адже в суті своїй ці людські історії не втрачають актуальності, постійно повторюючись чи не в кожному нашому приватному досвіді.

Либонь, рація, що письмо О. Жовни важко здефініювати, воно цілком не подібне на стиль інших українських авторів межі тисячоліть. Цей автор так і залишився на узбіччі літпроцесу, не вельми дбаючи про популярність та визнання критики, не потіснив столичних літавторитетів, маючи талант аж ніяк не провінційного масштабу. Можливо, його задовольняє тиха й неметушлива екзистенція, як це можна сказати й про багатьох його героїв. Утім, чотири книги прози та ще чотири фільми, зняті за його сценаріями, створили гідне ім’я письменникові. Признатися, я не вагався, коли завважив на книгарняній розкладці нову книгу Жовни. Що більше, охоче перечитав те, що читалося раніше, відсвіжуючи в пам’яті пікантні історії, оповіджені прозаїком. Нове львівське видання, до якого прилучилися Василь Ґабор, знаний координатор проекту «Приватна колекція», а також літературна аґенція «Піраміда», становить зібране з авторового доробку, головним чином, 1990-х років. Такий римейк, що виданий у серії «Українська модерна проза», цілком виправданий, бо ж попередні видання Жовни вже давно розійшлися між читачами. До того ж, уміщена в одному томі майже вся його проза робить сильніше враження, ніж попередні публікації. Незважаючи на біг часу, який архаїзував побутовий план цієї самобутньої прози. Книга має ошатний вигляд. Читача насамперед привабить стильний портрет автора на палітурці: добре змодельована тема такого собі сучасного мачо на тлі одного з образів книги («Вдовушка»). Шкода, що видавці не вказують автора портрета.

Жовна вміє писати густо, як мало хто із сучасників. Його проза не має нічого спільного із текстовою розволіклістю та диґресійністю, що останнім часом запанувала на нашому літературному обрії. Є тут щось від добрих старих майстрів. Ретельно продумані сюжети й композиційні ходи, наростаюча інтрига, яка аж до розв’язки тримає читача в напруженні. Цікаві, неординарні, здебільшого девіантні, але зображені з уникливою психологічною увагою, персонажі, – це той випадок, коли різноманітні людські збочення намагаються мотивувати й осмислити, а не безрефлективно культивувати чи заперечувати. Небагатослівні описи – конкретні, пластичні у своїй предметності. І старанно вибудовувані версії людської поведінки, що здебільшого виражаються через самосповідальні монологи (байдуже, безпосередні або опосередковані авторською мовою), – із неодмінною романтичною складовою, яка не тільки згущує конфлікт, а й доводить нероздільність одвічно взаємопов’язаних понять добра і зла, істини й облуди, справжності й ефемерності, реальності й уяви…

До речі, цей майже невід’ємний романтичний чинник також споріднює твори О. Жовни з літературною традицією. Обсервуючи різні життєві аномалії, автор уміє знайти щось піднесене й світле там, де інші бачать лише темноту й негатив. Завважмо, що навіть його злочинці-садисти – на взір персонажа повісті «S. H. Second hand» чи оповідання «Провінційна історія» — здатні часом викликати в читача повагу чи симпатію, позаяк вони керуються в житті певними принципами й чинять це послідовно, на відміну від здеградованого загалу суспільства. Автор тримається доброї засади старих майстрів: література повинна зображувати, а не моралізувати, проте спосіб зображення має схиляти читача до моральних рефлексій. Характерно, що персонажі Жовни зазвичай послуговуються старою ввічливою формою «Ви», хоча в ситуації злочинців і жертв це може виглядати макабрично.

Кожен текст Олександра Жовни – це спроба створити психологічний портрет персонажа. Завдання тим більше відповідальне й суперечливе, що йдеться про людей із девіантним психічним укладом. Це або диваки й пасивні романтики та ідеалісти, або ж – зворотний ефект – великі грішники, котрі беруться виправляти світ силою власної агресії щодо інших, при цьому маючи завжди достойне «алібі», тобто виправдання своєї злочинної програми (патопсихологи стверджують, між іншим, що кожний серійний злочинець має такий стійкий «пунктик» у свідомості, який і спонукає його до дії). Концентрування автора на деталях, які слугують завданню виліпити цілісний образ-тип, виявляє його письменницьку робітню. Жовна полюбляє новелістичний вид письма: його тексти позірно прості, часом ригористичні в засобах, однак вони вибудовуються на засадах піраміди, коли кожен аргумент, кожна дрібниця підпорядковується загальному задумові. Тому-то – замість чинити докладні описи предметів та дій персонажів – прозаїк обходиться мінімальним, решта – у підтексті, котрий має дешифрувати проникливий читач.

Не знаю, наскільки сучасний читач, розбещений постцензурною вседозволеністю, потрапить задовольнити таку роль. І взагалі, чи є ще сьогодні така категорія серед шанувальників красної словесності? Хочеться бути оптимістом. Принаймні, проза Жовни спонукає саме до такого читання-співосмислення і співтворення, тим-то вона цікава на тлі масового сучасного літпотоку.

Мало сказати, що Жовна – добрий психолог. Предметом його стійкого інтересу є ті стани та форми людської психіки, які виходять поза рамки раціонального чи й упрост кореняться у підсвідомому. Ні, назвати прозаїка фрейдистом також замало, бо це надто однобічно маркувало би cутність його таланту. Він аж ніяк не схильний до примітивної бінарної схеми Еросу й Танатосу. Жовну цікавить та межа, на якій людська психіка втрачає безпосередній контроль за реальністю й починає продукувати інші, лише їй відомі, смисли. А це, погодьтеся, не може не інтригувати. Певна річ, писати таку прозу непросто й нелегко, – може, через те О. Жовна не напродукував багатьох томів, як інші з його колег. У цьому сенсі він також видається винятковим у нашій сучасній літературі – письменник, котрий ретельно переживає історії своїх (таки дуже різних!) персонажів, багато спостерігає й роздумує, аби ті історії були переконливими й не поверховими. І це тоді, коли літературним мейнстрімом є авторефлективна проза, з одним повномасштабним героєм та заглибленням у таємниці його внутрішнього «Я», що нерідко, до слова, ще й перекочовують із одного твору певного автора в наступний. Скажете, він просто анахронічний на цьому тлі? Не спішімо з висновками. Добре, коли хтось – інший і йде власною дорогою, та ще й добрим слідом класичного письма. Така опозиція завше на користь, а про її справжнє значення можна буде говорити лише в майбутньому.

Безумовно, не все у книзі О. Жовни рівноцінне. Часом замість повноцінної новели маємо легкий шкіц, коли авторові забракло вміння розгорнути психотип персонажа або сюжетна основа виявилася для цього надто плиткою («Після лекції», «У прийомному покої», «Після богослужіння», «Стрекоза»). На більшу увагу заслуговують його повісті, в яких авторові вдається докладніше розгорнути незвичайний сюжет, – «Партитура на могильному камені», «Її тіло пахло зимовими яблуками», «Експеримент», «S. H. Second hand», «Дорога». Ці речі, виконані добротно й зі смаком, засвідчують рідкісне уміння утримувати інтригу, либонь, призабуте в наші часи масових технологій та трафаретних заготовок.

Так, проза Олександра Жовни може викликати в сучасного читача присмак чогось екзотично-архаїчного. Боюся, що молодь не віднайде в ній того шарму, що середнє покоління, котрому довелося пережити крах соціалізму й усі ті протестні експерименти (від маси – до усамітнення, від суспільної брехні – до інтимної правди, від атеїзму до глибокої й наївної віри, від оскомного матеріалізму – до буддизму та містики тощо тощо), що є органічними для персонажів степоградського (автор прагне оминути назву Кіровоград, яку принципово вважає неадекватною – Я. П.) прозаїка і що багато пояснюють, врешті-решт, у самій природі людини, схильної до крайнощів та до апологетизації заборонених плодів, які спершу видаються такими солодкими та привабливими.

Попри безумовне тяжіння до реалістичної формації (окремі оповідання нагадують стиль Григора Тютюнника та інших «шістдесятників»), Олександр Жовна не нехтує пошуками оригінальної форми. Його твори можуть бути цікавим матеріалом для дослідження стильових модуляцій. Так, письменник прагне передати у слові ефект живопису («Вдовушка», «У старому домі») чи музики («Партитура на могильному камені»), що конкурують з літературою силою естетичного впливу. Він охоче вкраплює епістолярну форму, як-от у повісті «Її тіло пахло зимовими яблуками», котра, між іншим, не лише цим нагадує Франкове «Сойчине крило». Або – вдається до персоніфікованого монологу старого дому («Самотній будинок»). При цьому автора здебільшого не зраджує почуття міри. Урешті, його завдання – поєднати ці дуже несхожі два світи: зовнішню дійсність, побут, серед якого живуть персонажі, та внутрішню сутність, життя душі, логіку переживань. Не беруся тут розважати, наскільки правомірна оцінка його як «письменника потойбіччя, майстра інфернальних станів» (так лякає читача анотація до рецензованого видання). У кожному разі, прикметно, що автор іде від предметної реальності до реальності душевної, прагнучи ув’язати цей непростий шлях у логічний перехід. І навпаки – він не безоглядно вгрузає в містичних переживаннях та асоціаціях, бо вони – не самоціль, лише один і засобів. Інший, скажімо, у творі на зразок «S. H. Second hand» (чи не найбільш шокуюча річ, що становить історію маніакально-«романтичного» садиста-вбивці!) сповна смакував би езотеричні ефекти, лоскотав би нерви читача в дусі С. Кінґа, наганяв би йому щобільше жаху. Жовна ж наприкінці дає раціональну роз’язку, іронізуючи над надто наївним читачем, котрий уже, було, повірив у самодостатність інфернальної візії персонажа.

Галичани, як видно, старалися зредаґувати трохи зросійщену мову автора, цей труд узяв на себе В. Ґабор. Проте не завжди текст вдалося «причесати», у ньому подибуємо часом невластиві слова та форми. Окремі, як-от винесені в заголовки, варто було би подавати в лапках, означуючи їх як цитати з російської чи суржикового мовлення персонажів, – «Вдовушка», «Чого-то Сашко не приходить». Інші, як видно, просто були проочені редактором: «самий перший» (с. 8), «самий-самий» (59), «самий прямий» (92), «саме найкраще» (253), «просипаючись» (124), «і так» – замість «отже» (139), «пожеж надзор» замість «пожежний нагляд» (203), «заточили» замість «ув’язнили», «замкнули» (297), «переломлення світла» замість «заломлення» (351), «рельси» замість «рейки» (353), «не діставало» замість «бракувало» (379). Є ще кілька друкарських недоглядів, які варто було б виправити, якщо збірка вийде другим накладом, а така перспектива, гадаю, цілком реальна.

Мій загальний висновок буде однозначно-старомодний: цю прозу варто читати. Вона має свій неповторний характер і смак.