 |
В одному давньому латинському лексиконі на титульному аркуші я побачив девіз «Не рубай старого» (чи високого – altum), то був коментар до мініатюри: старе дерево із прищепами нових гілок. Пригадався він мені, коли потрапила до рук одна з книг Андрія Содомори – «Студії одного вірша». Перша її частина видалася мені давнім і високим деревом, а друга – новочасними прищепами на ньому…
Перша частина книги («Повертаючись до Горація») є огляданням на роботу чвертьстолітньої (як добре вино) витримки – на повного Горація (К., 1982) у перекладах пана Андрія Содомори. Перекладач зосереджується на кількох вершинних одах давньоримського лірика, у яких відбилася вся неповторність античного світовідчуття: «Зосереджуючись на одному якомусь вірші, віддаючись йому, входячи в його світ, неодмінно виходимо на ширші обрії, на терени інших наук, неосяжне – бачимо мов у краплі води». Для перекладача кожне слово насичене напівмістичними сенсами (недарма ж «carminae», як сам Горацій називав свої пісні, і українське «чари» етимологічно споріднені!). Говоримо, що «антична поезія не мала рим» із відтінком аж ніби поблажливості до такої її «неповноцінності». Аж ні! У книзі зчаста подибуємо вислів М. Гаспарова про «бездоганну віршову майстерність (Горація і старожитніх поетів загалом. – Н.Н.), від якої давно відвик сучасний читач».
Дослідник пояснює нам, теперішнім, неповторність поживи, яка для нас майже стала незрозумілою. Повсякчас повторюється нагадування, що давня поезія – передусім мовлена, а вже потім писана. Звідси таке колосальне смислове навантаження алітерацій, якими, наче блоки давнього храму – бронзовими скріпами, нерозривно зшиті слова в двохтисячолітніх рядках. Яскравий приклад – одна зі строф оди до Постума, інструментована майже круковим (згадується Едґар По) вигуком «frustra» («дарма»), де 11 разів повторено дисонансе r у різних комбінаціях.
Кожна з од проілюстрована перекладами польською, російською, іноді – німецькою мовами. Також детально розглядається, як кожен український перекладач по-своєму чинив супротив одвічному frustra – неперекладності. Можливо, головним опонентом «у підтексті» Андрія Содомори був Микола Зеров. Не випадково: переклади од Горація у неокласика майже завжди – римовані, без імітації давніх ритмів. Зважаючи ж на те, що для Содомори непоєднуваність рими з Горацієм є річчю давно доконаною, то римовані інтерпретації Зерова постають вільним переспівом. З позицією Андрія Содомори не можна не погодитися, але – все ж маючи в полі зору думку В. Литвинова про те, що Зеров, римуючи, передавав «музику античного вірша, (carmen!) еквівалентний його заряд».
Друга частина книги («На голос Ехо») не лише присвячена подорожам углиб поетичних текстів ближчих до нас епох; вона також уписує їх у контекст античної культури, яка хоча й ледь видніється далеким мревом з відстані ХІХ-ХХ ст., а проте має велику смислотворчу потугу як підголосок у хорі чи приховане зображення старовинного дзеркала.
Латинське «contextus» означає су-в’язь, су-плетіння. Для Андрія Содомори кожен текст новітньої літератури, тим паче поетичний, є вибагливим плетивом відлунь давніх, передусім античних, текстів. Тому сюжети, намічені в першій частині, присвяченій ліриці Горація, неодноразово виринатимуть під час входжень у глибини віршів Лорки, Верлена, Лєрмонтова, Франка і Рильського, які, власне, і складають «матерію» другої частини. Лірика Горація постає в обширі книги есеїв своєрідним першоявищем, розкидані відзеркалення якого автор визбирує з текстів різних епох. Це не лише погляд на тексти з погляду античності, а швидше – з погляду вічності («sub specie eternitate»).
Так, вітрильник Лєрмонтова виявляється тим суденцем, на якому відпливав у передостанню подорож Вергілій, на чиє відплиття Горацій створив славнозвісну оду, де, услід за Алкеєм, порівнював державу (чи, може, – людський уділ) із хистким кораблем. Вірш російського романтика також постає як контроверсійна відповідь прихильнику «золотої середини» – Флакку. Читач із подивом для себе з’ясовує, що на маленькій палубі вітрильника зійшлося чимало алюзій!
Але це лише зав’язка захопливого сюжету. Головні перипетії починаються тоді, коли це переобтяжене смислами суденце береться на абордаж – і його команда силоміць пересаджується на човен іншої мови. Можливо, саме проблема «неперекладності» є головною «сюжетною» лінією роздумів ученого.
У ході таких студій відкриваються найнесподіваніші перегуки: «Осіння пісня» Верлена, виявляється, має посестру, майже на півтисячоліття старшу – це «Сповідь» Архіпіїта Кельнського:
Folio sum similis de quo ludunt venti…
Я ніби листок, яким граються вітри…
У версії Верленового вірша, що її пропонує Андрій Содомора, це звучить так:
Йду сам не свій
У вітровій –
І несе він
Листом мене,
Що промайне
В сивім меві.
Дуже заімпонує вибагливому читачеві те, що книга проілюстрована факсиміле листів 70–80 років, які належать перу знаних філологів. У них, зокрема, йдеться про переклади Горація. Тому маємо унікальну нагоду прочитати епістоли від Григорія Кочура, Михайла Гаспарова, Михайла Москаленка, Сергія Аверінцева, Бориса Тена, Івана Чендея, Олеся Гончара, Віктора Ярхо.
Відчувається щось глибоко алегоричне в такому оформленні. «Наче те листя дерев» – сказано в Гомера про зміну людських поколінь. Можливо, доля й розвіє пам’ять про нас, ніби листя з Верленової «Пісні», але те, що не зникне («уникне Лібітіни», як сказав би Горацій), – це наш почерк, яким пишемо свої діла і дні.
