Ірен Роздобудько: коли жінка – поет…

Ірен Роздобудько. Фото з сайту www.jeyart.com.ua

Твір, написаний жінкою, має репрезентувати концептуальну картину світу, що базується на жіночому естетичному досвіді, системі жіночих культурних цінностей. Інтелектуальна література формує смаки аудиторії, масова – відображає їх. Постмодерн намагався поєднати ці два напрямки. Слова О. де Бальзака: «Роман – це дзеркало, з яким письменник іде по життю, відбиваючи все, що бачить довкола» знайшли нове потрактування в устах його співвітчизника, Ф. Бегбеде: «Роман – це дзеркало без амальгами: я ховаюся за ним, щоб бачити все, а мене щоб не бачив ніхто. Дзеркало, в яке я дивлюся, я врешті-решт простягаю іншим» (Ф. Бегбедер. Windows on the World. – М.,2005, с.333). Текст із авторського світобачення перетворюється на авторське самопізнання.

Цей момент завжди цікавив мене найдужче: читач – вбирає інформацію, пізнає світ – художній, реальний (проектуючи свої читацькі враження на життя), а як же автор? Він же начебто – віддає, виштовхує з себе інформацію? Чи, може, просто надягає маску і по-іншому пізнає світ та власну сутність?

Жіноча сутність у романах Ірен Роздобудько «Ґудзик» та «Останній діамант міледі» – доволі складна та неоднозначна. В обох творах постать жінки-персонажа, який рухає сюжет, – подвійна. Єлизавета та Ліка у «Гудзику», Влада і Жанна в «Останньому діаманті міледі» – це ніби два боки однієї медалі, дві іпостасі однієї жіночої сутності. Сильна – і ніжна. Єлизавета, Влада – творчі, неординарні особистості, які розкривають свій потенціал, долаючи життєві труднощі. Під час «штилю буття» (Єлизавета після повернення чоловіка з таборів, Влада до зникнення Жанни) вони губляться на тлі життєвої рутини, злегенька депресують, змирюючись із обставинами, жертвують своїм щастям задля щастя близьких. Натомість Ліка, Жанна постають дещо химерними, епатажно-чудними, яскравими, але дещо непристосованими до повсякденного життя. Ліка, головний персонаж «Гудзика», з дитинства дивує інших специфічним світосприйняттям, а її, у свою чергу, лякає реакція інших на його вияви. «У сім років вона намалювала плакат із малюнком та підписом, зробленим смішним дитячим почерком: «Люди – ви вільні!», і задоволений батько часто заводив до дитячої кімнати своїх соратників, поки дівчинка не зірвала плакат зі стіни» (І. Роздобудько, «Ґудзик», Харків, 2006). Жанна просто видається рідній сестрі Владі трохи «не від світу сього». Їх, здається, слабких та непередбачуваних, захищають та опікуються ними «сильні» жінки – Влада, Єлизавета.

І недаремно – стикаючись із життєвими трагедіями, «ніжні» творчі натури ламаються (Ліка отримує нервовий зрив, відчайдушна місія Жанни провалюється, і саму її доводиться рятувати Владі).

Канон жанру авантюрного роману вимагає яскравих сюжетних перипетій, тож ефектний фінал із хепі-ендом закономірно має місце. Однак, попри те, протягом усього твору в обох випадках не полишає ілюзія єдности таких несхожих на перший погляд двох головних героїнь. Одна з них з’являється напочатку. Її вчинки стають головним рушієм сюжету, і враз непомітно провідну роль перехоплює інша, виявляючи в нових обставинах риси, яких від неї не чекали, радше, сподівалися б від її антиподу. Після зникнення сестри, яка хотіла помститися за коханого, Влада з тихенької непомітної жіночки невідомого віку, яка все ще шукає себе й постійне місце роботи, перетворюється на сильну і сміливу даму-вамп, яка веде не тільки нарацію тексту, увагу читача, а й увесь сюжет. Однак бінарна опозиція «сильна жінка – слабка жінка» залишається сталою попри всі градації в характерах персонажів. Щастя однієї неможливе без щастя іншої, біда однієї тягне за собою нещастя в її «відповідника». Це обумовлено лінією сюжету і, водночас, – духовною сутністю обох персонажів. Така нерозривна єдність витворює надсюжетно амбівалентний образ жінки – сильної і слабкої водночас, самодостатньої, здатної на блискучу самореалізацію, і заразом – хисткої, такої, що потребує опіки й опори.

Можемо зауважити, що така двозначність обумовлена глибоким зануренням у внутрішній світ персонажів, притаманним жіночому типу письма. Оригінально представлений і концепт материнства: продовження жінки в жінці. Воно відбувається на двох рівнях: надсюжетному, коли динамічне навантаження переходить від одного персонажа до іншого, і власне сюжетному (родинні зв’язки, почуття тощо).

Поряд із усім цим викликає цікавість образ чоловіка в обох романах. Це або «фемінізований» слабкий тип колоса на глиняних ногах, якого веде по життю жінка, яка опиняється поруч із ним (Макс, Самич із «Останнього діаманта міледі»). Або – чоловік-власник, який несвідомо ставиться до жінки як до витвору мистецтва – вишуканого, тендітного, може, дещо примхливого, але такого, що викликає жагу оволодіння ним. І в цьому сенсі американець, який знайшов Ліку, нічим не відрізняється від Дениса, котрий знівечив її почуття. Під таким кутом зору зовсім інакше сприймаються заключні слова листа, що проливає світло на долю Ліки і править за хепі-енд:

«Але у вашій країні я зробив багато дивних спостережень: чоловіки тут завжди вимагають офіри. Цього я ніколи не міг збагнути! Ви маєте дивовижно вродливих жінок, ба більше, вони жадають вас і схиляються перед вами, вони намагаються стояти в тіні й подавати вам рушника, незважаючи на те, що втомлюються і страждають не менше. З материнських рук ви переходите в руки своїх наречених, залишаючись вічними дітьми… Я не міг кинути Енжі в такому світі! Я не хотів, аби вона мала виправдовуватися перед вами…Ані тепер, ані потім» (І. Роздобудько, «Ґудзик», Харків, 2006) І хоч знову лайнеться у пам’яті фемінізмом, їх можна потрактувати як переконання одного власника, що він є кращим за іншого господарем для цього мистецького витвору, цієї жінки, ніж інший.

Виходить, маємо таку собі двоєдину іпостась: Сильна жінка – і Жінка-метелик. Майже «радянська» і «гламурна». Поки Влада відпрацьовувала то бібліотекаркою, то ще кимсь, старанно доглядаючи вже дорослу молодшу сестру, Жанна на студентській вечірці у гуртожитку влаштувала дуже артистичне шоу в стилі Міледі: спершу подражнила п’яного хлопця, змушуючи його пити склянками воду, а коли той витяг ножа, вхопила голіруч лезо – руку потім ефектно витерла білосніжним носовичком. Сильна жінка? Тільки – котра з них?

Щоб розібратися, розгортаю «Переформулювання» – суміш спогадів, напівщоденникових рефлексій та інтерв’ю. Дізнавшись, що тезка героїні мого улюбленого Ґолсуорсі написала книгу про себе, я, звісно, чекала якщо не особистих «секретів успіху», то бодай спростування якогось глянсового стереотипу «американської мрії», що вже встиг густеньким туманцем виснуватися довкола Ірен Роздобудько. І не лише завдяки тому, що це головний редактор журналу «Караван історій». Бо ж навіть не це – головне. Я шукала відповіді на риторичне питання Ліни Костенко: «Чи так вже необхідно, щоб жінка була мужня? Спасибі вам, спасибі за цей пріоритет. Поетам всіх часів була потрібна муза, а жінці хто потрібен, коли вона – поет?»

Шукала відповідь саме у мужньої жінки-поета (колишнього шпрехшталмейстера в цирку, диктора радіогазети на металургійному заводі, кіномеханіка у відеосалоні, заввідділу щоденної газети, редактора глянсового журналу і, зрештою, автора 11 дорослих та 3 дитячих книжок). І знайшла її, хоча й сподівалась на дещо іншу. Пам’ятаєте, в Наума Коржавіна:

Столетья проходят и снова,
Как в тот незапамятный год –
Коня на скаку остановит,
В горящую избу войдет.
Ей жить бы хотелось иначе
Одеть подвенечный наряд…
Но кони всё скачут и скачут,
А избы горят и горят…

Тобто, коли треба зробити інтерв’ю з редактором журналу «Н», про який одна коротка думка: «Бр-р-р-р!», то «…хіба хочеш, якщо – мусиш? Помила голову і пішла». І це добре, бо саме завдяки цій зустрічі Ірен змогла потім опинитися у «Наталі», з якого й розпочалася її тріумфальна хода. Звідси – правило номер один: іноді саме те, чого не любиш, може стати шляхом до успіху. Або: впав у воду – мусиш плисти.

А що таке успіх? Це, за «Переформулюванням», коли «Жизнь удалась!». Є певний матеріальний рівень, досягнувши якого, починаєш роззиратися навколо, помічаєш, що життя – досить симпатична штука, хоч і збіса скороминуща, і починаєш старанно ним насолоджуватися – кожною миттю. Прикметно, що роздуми авторки на предмет плинності життя та потреби «робити усе з задоволенням», постають у тексті зазвичай там, де йдеться про «вже успішну» частину біографії. Справді, складно втішатися кожною миттю, коли думаєш, із чого вимудрувати вечерю. Загалом, окреслюється абсолютно банальна історія того, як дівчина з провінційного міста підкорила столицю. Можна змінити фах на, скажімо, бухгалтерський, додати кілька професійних сюжетів, у фіналі зробити героїню власницею компанії і… матимемо аналогічну історію успіху. Ні, не зовсім, адже матеріальний успіх Роздобудько доволі сумнівний – вона зізнається, що й досі «живе в маршрутці», де й пише свої тексти, не носить норкової шуби, діамантів та інших атрибутів розкоші. Але – «Жизнь удалась!» Звідси – правило номер два: успіх приходить тоді, коли ти готовий впустити його у своє життя; успіхом є те, що ти вважаєш таким.

Тобто – успіх у кожного свій?

А хай і так. І ще – що більше зусиль докладаєш, то цінніший для тебе результат, незалежно від його об’єктивної цінності. Тому коли тобі потім закидають звинувачення в нарцисизмі, непрофесійності та намаганнях зробити відверто графоманську кар’єру, можна сміливо затулитися щитом магічної формули: «А я і не письменник, так, приступає на душу – то й пишу. Кому до вподоби – той і читає». І якщо забути про обіцянки стати «українською Марініною» (чому не Агатою Крісті?), магічна формула діятиме справно. Зрештою, так і відбувалося, принаймні – в моїх очах, до виходу книги «Переформулювання», де в напівщоденниковій формі (авторка зізнається, що написання книги на якийсь час насправді замінило їй щоденник) мав би відбуватися пошук істини – щастя, успіху, самої себе. Але… процес самоідентифікації через процес письма не відбувся, перетворившись на процес наповнення сторінок автобіографічним матеріалом, пересипаним особистими, часом філософічними, міркуваннями «з приводу». Час від часу книга нагадує он-лайн-щоденники – і за якістю, і за формою викладу.

З усіх цих спостережень напрошується висновок: коли жінка – поет, їй потрібно те ж саме, що й кожній жінці – тепло, затишок, душевна рівновага. Плюс повага до її праці. І значно глибше це розкривається в текстах, аніж у спробах стратегічного іміджмейкерства.