 |
Процюк-поет – перший крок по линві, Процюк-романіст – другий, Процюк-есеїст – третій. Число магічне, у казках, згадайте, за третім разом виходить усе, що задумав герой і навіть більше… Доречність такої аналогії виправдана тим, що й автор не позбавлений пристрасті Піфагора шукати в житті числових магічних, як він каже «химерних» закономірностей.
Спостереження над лінгвістичною акробатикою Степана Процюка змушує часом тамувати подих і напружено чекати наступної миті, як автор вийде з власних екзистенційних сплетінь. І скажу, не завжди він виходить, іноді лише окреслює, залишаючи недомовленим те, про що починає говорити. Я у даному випадку про епізод з крадіжкою у церкві. Він такий же непояснимий, як і те «чи можна посолити сіль»? Степан Процюк любить подібні таємниці, але на те вони й таємні, щоб бути такими.
Процюкова оповідальність тут, у цьому жанрі, не вихоплюється далеко за межі його романних форм. Якщо придивитись, то низка спогадів з дитинства, студентських років і далі витворює певне епічне коло, де в центрі мешкає автор. Ці, на перший погляд, художньо необроблені сюжети утворюють структуру, яку взяти б автору під свій щільніший естетичний контроль, то вийшла би подібна річ, як у Т. Прохаська «Те, з чого можна зробити декілька оповідань». Оця епічна оповідальність з’являється і зникає залежно від дозування есеїстики.
Дозволю собі порівняти С. Процюка з «ахілесовою п’ятою» сучасної української літератури. Розумію, що запафосив, але пафосом пафос попру. Чому така алюзія? Думаю, що відкритість, безпосередність його створює підставу вразливості, але разом з тим і пожвавлює мислення читача. Погодьтеся, есеїстка у такому порівняно молодому віці річ не з легких, причому додайте сюди крайнощі відвертої розмови, «надто людського» і робиться вибухова мішанка, що підвладна не кожному. Проблема полярності рецепцій творів Степана Процюка залишається без дискусій. Скажу лишень, що нагадує вона чимось сприймання нашого «кирпатого…» Винниченка. Там емоційні градуси у читачів аналогічно зашкалювали.
«Найважливіша прикмета нашого часу – це відсутність, майже повсюдна і хронічна, справжнього життя». (С. 187). Ці слова я би окреслив як лейтмотив усієї такої різної, але разом з тим об’єднаної, власне, навколо них книжки «Канатоходці». Туга за справжнім проглядає у всій книжці, боротьба проти псевдо, напівправди, хочете, симулякрів – якщо не боротьба (не хочу дискусій з тими, хто за «мистецтво заради мистецтва»), то принаймні проартикулювання тих проблем: «Відважити дати ляпаса своєму симулякру, який подарований кожному разом із серцем та шлунком, зможуть лише ті, що понад усе бояться одного сльотавого ранку чи усміхненого золотого вечора загубити людське, надто людське». (С. 48). Як опозиція до штучності виступає/наступає безпафосна героїка, позбавлена гламуру та позірної вишуканості. Рефлексії над життям та смертю юнаків із УПА, без усілякого зайвого компліментаторства, оживлюють ці фрагменти історії. Ці хлопці стають живими, ось тут, поруч, «мармур віддаляє і викрадає мармуроване обличчя. Холод мармуру парадоксально співставляється із забуттям, а не пам’яттю», – міркує автор, тому, говорячи про них, надає їм людського запаху, тим самим наближує їх до нас. Тому оця психозануреність, фізіофілія часто виправдана в цього автора, вона служить містком між реальним і художнім світами. До речі, кажучи про любов Степана Процюка до психографії тут, в даній книжці, вона пропорційно зменшується, порівняно з його романами, що, безумовно, тішить. Хоча, це може бути тільки жанровою особливістю і не більше. Зрештою, не буду пробувати щось прогнозувати.
Є в цій книжці також думки, а часто і сюжети, які повторюються. Степан Процюк попадає в «капкан самоповторів», що про нього сам пише. Матеріали до книжки потрібно було перебирати ретельніше, оскільки видно, що це речі, які писалися в різний час, тому, зрозуміло, що певні лінгвістичні навороти частково повторюються. Можна також побачити багато сюжетних аналогій, які кинули би місток від цих есеїв до раніше написаних романів. Історія з ІІІ-го розділу під назвою «Дитинство і кохання» – для читача очевидно –сюжетна паралель до фабули, у якій виписаний Сава Чорнокрил з роману «Інфекція». Зрештою, це суб’єктивне бачення, але схожість профілю проглядається.
«Мене завжди цікавили перехідні епохи і люди помежів’я» (С. 148) – це власне, письменницьке обґрунтування творчості. Межові практики, крайнощі цікавлять письменника, тут є вихід як на божественне, так і демонічне в людині. Решта – ні зимне, ні гаряче – тепле, не заслуговує на художню адорацію автора, але увагу Степан Процюк приділяє і цій, третій расі людей, які не стають на линву.
