 |
Об’єднані спершу зеленою, аж хрумкою назвою «Храбуст», вірші останньої збірки Івана Анрдусяка дещо змінилися, найперше – у сприйнятті та потрактуванні самого автора, оскільки нещодавно набули нової, барокової книжної назви «Писати мисліте» і знову втілилися у книжку.
Теперішня назва виглядає як авторське гасло, і разом з тим – як розуміння суті поетичного письма, яке, очевидно, для Андрусяка сьогодні є найперше «мислеписанням».
«Житейська мандрівка – а тим паче мандрівка духу – ніколи не буває прямою і рівною. Вона неодмінно завивиста – наче літера «М», котра в старожитній абетці недарма звалася «мисліте», – дає читачеві першу «зачіпку» анотація. Отже, збірка як мандрівка. Спробуймо прочитати так.
Подорож починається із заглиблення. Із віршів-рефлексій над творами мистецтва (автопортрет Катерини Білокур без жодної квітки, лише з куфайкою «як мозок горіха» в центрі; статуя Будди в бухті Аґо в Японії, яка зринає із відпливом, а з припливом знову ховається у хвилях), із заглиблення у культурний простір, відмінний від звичного для більшості читачів. Поштовхом або ж трампліном, який дає можливість авторові поринути туди, стають щоденник Марка Черемшини, монографія літературознавця-латиноамериканіста Ігоря Оржицького, книга «Країна Москель» Володимира Бєлінського. Такі вірші мають одну промовисту суто формальну особливість: вони не можуть не мати присвяти, епіграфа або посилань (яких тут налічується аж одинадцять). Звісно, автор не прагне такими методами розширювати загальну ерудицію читача – лише висвітлити, винести з унікального культурного простору одне явище, деталь, ознаку, і дати їй у поезії іще один виразний «портрет». Проте, варто наголосити окремо, Андрусяк «портретує» не лише золоту маску Тупака Амару, останнього правителя інків, та інші дивини, за якими, проте, вгадуються типологічно подібні явища з українського культурного контексту. І без «закордонних» паралелей цей, рідний простір у віршах Андрусяка вміє постати по-новому виразно:
де ближніх верб гортанні кістяки,
де ластівка скидає тінь червону
на скороспілу патоку ріки
Далі починає «вступати в силу» заявлена і зазначена бароковість збірки (або принаймні заглибленість у попередні епохи), хоча б тому, що «вандрований дяк» Андрусякової музи, «виписуючи» літерою «м» траєкторією своєї нічної мандрівки, повертає вбік. Як від гоголівських персонажів, від нього, певно, ховається місяць, тож єдиним виходом стає – дивитися всередину себе і цим урізноманітнити свою подорож у повній темряві. І вірші самозаглиблюються, пускаючись усвідомлювати самі себе, своє писання та існування у культурній ситуації нашої країни, доходячи до само- і просто критичної точки:
сірий як дощ на вітру
час би цей пережити
літери-паразити
виповзли – не зберу
Наступний етап шляху позначений зверненням до шевченківських сюжетів і – буквально – звертанням до Франка («Письмо Франкови»), що у випадку Андрусяка передбачає й залучення у тексти відповідної стилістики і навіть проблематики. Його розпочинає сумна констатація того, що народ, на жаль, і досі не літає, на відміну від бегемота із казки Ґурама Петріашвілі. І вивершує переосмислення ролі митця в оточенні світу, байдужого до його творінь. Цього разу перед нами муляр.
і тепер на синій інструмент
тільки простір сиплеться, як сажа:
перший зрадив, другий поневажив,
і покора гусне, як цемент
Якщо візуально уявити стежку, схожу на літеру «мисліте», то вона мала б вести вгору, вниз, знову вгору – і закінчуватися внизу. Проте жодна аналогія не може бути буквальною, тому останній етап шляху – таки вгору. Спробуймо назвати його «дитячими віршами» у найширшому значенні цього слова. Адже тут і дитячі спогади про те, як воно, взувши гумаки, досліджувати величезні калюжі, і вірші, які можна було би прочитати дитині, і вірші про дітей. І – найголовніше – вірші, присвячені дітям. Одним із найпростіших (тому й найважливіших) пояснень будь-якої творчості, зокрема – поетичної, можна вважати прагнення «залишити повідомлення» для тих, хто буде після. Передати бодай частинку свого знання про цей світ, сконцентрувавши його у короткій та виразній формулі. «Лише не забувай – тримайся за слова», – пише Іван Андрусяк-старший молодшому Іванові Андрусяку.
Роблячи спробу періодизації творчості Іана Андрусяка, Анатолій Дністровий свого часу виділяв такі три її етапи: деґенераційний (період «Нової Деґенерації»), імперативний та умиротворенний. Твердження про «знаходження» поета саме на третьому етапі особливо згадується при переході на заключний акорд збірки – із власне «храбустовими» трав’яними назвами: «Чортополох», «Дервій», «Безсмертник», «Інтродукція: Петрові батоги». І тут справа не у поміркованості висловлювань, або ж відсутності експресії, з якими, як правило, пов’язують поняття «умиротвореності». Ні, ані гостроти, ані руху тут не бракує, проте такі рослинні, природні в буквальному значенні слова назви вже самі створюють таке «місце обзору» для вірша, дивлячись із якого не можна не помічати у панорамі, що відкриється очам, саме умиротворенності, спокою та, якщо не мудрості, то принаймні шляху до неї – мислення та мислеписання.
Будь-яка мандрівка – справа суто особиста. Про це, певно, пам’ятає кожен екскурсовод, котрий, проте, все ж має скласти свою авторську екскурсію тими місцями, куди водитиме туристів, відвідувачів, шанованих гостей, а часом – і справжніх мандрівників. Збіркою Андрусяка можна мандрувати дуже по-різному, проте жоден маршрут не уникне крутих звивин та поворотів. Така вже властивість літери «мисліте» зі старожитньої абетки.
