 |
Зібране Романа Скиби особисто для мене виявило очевидний брак вправних пародистів на сторожі сучасної української літератури. Кількох вартових-версифікаторів вистачило б , щоб залишити за берегами нової поетичної книжки й амурчиків, що, «тонучи, стріли пускають у риб», і банани з Колумбії, які спричинили появу «сивого Колумба», збожеволілого від авторської сваволі.
Підозрюю, що ці амурчики з Колумбом потрібні авторові як точка відліку, найнижча в синусоїді його поетичного польоту. Прилади карідологів, напевно, зобразили б цей політ подібним на биття людського серця: нижній пік, нульова позначка і, нарешті, гребінь хвилі.
Скиба – надто тілесний, надто масивний, аби бути на гребені хвилі тривалий час. Але достатньо масивний і тілесний, аби не затримуватися в нульовій точці. Він – мов велика дитина на гойдалці: злітає так, що з пивниці на Подолі (чи на Печерську) йому відкривається і простір – від Амура до Сяну, і час – від давніх греків дотепер. Зрілому поетові, – а друге зібране передбачає зрілість, – має бути властива цілісна картина світу. Скибі ж світ відкривається в польоті. Картини, розмазані швидкістю, Скиба структурує передусім за допомогою ритму, і вже потім – послуговуючись римою.
Скиба може бути виключно «силабо-тонічним», верлібр йому не дається, а він, знаючи це, рідко до нього звертається. Задля «красного слівця», себто заради рими, він не пошкодує не тільки батька рідного, а й із радісним кректанням потрощить усі мовні норми й правила. Мовним пуристам тут доведеться мовчки скреготіти зубами – до діла береться не якийсь там недоук, а «поет у законі».
Попри свою кричущу матеріальність, Скиба беззахисний. Таку кількість самовизначень, яку він продукує, можна пояснити хіба що острахом перед ярликами, до яких такі охочі критики. Він остерігається, що його, як у відомому мультфільмі, «порахують» без його на те згоди. Хто ще, крім Романа, так часто й віртуозно обігрує власне прізвище, хто ще, крім нього, не втомлюється повторювати мантру про власну геніальність? Звідти ж і скибина монополія на презентацію самого себе: а раптом представлять не так, як йому відчувається він сам? І відчувається не взагалі, а в цей конкретний момент. Власне, у царині самопрезентації скибині продюсерсько-режисерські здібності реалізувалися максимально. Хоча укладання зібраного – теж добра нагода виявити режисерське обдарування.
Зібране (як і вибране, якщо не посмертне) – шанс зрозуміти ставлення автора до самого себе. Адже тут включаються наявні в поета фільтри критичного ставлення до написаного. Присутність пупсикоподібних амурчиків з патлатими левами та колумбами, а також із бананоподібних дівчат у другому зібраному свідчать – щільність фільтрів невисока. Або ж нижня межа у творчій синусоїді надто глибока. А що ж таке точка відліку в цій кривій? То САМ СКИБА… Все обертається довкола нього, а що не обертається, навряд чи існує. Та й той світ, що відкривається у польоті, майже нереальний. А тому не гідний поетового почуття, хіба погляду меланхолійно-співчутливого та добірної рими. Єдина реальність для Скиби – він сам. Та ще продуковані ним тексти, які він не полишає на самостійне життя поза собою. «Я чужинець на прізвище Скиба… я – філософ на ймення Роман», – лунає як антитеза плужниковому «я маленький, маленький, маленький такий…. » Увесь власний потенціал любові автор вихлюпує на себе. Та все одно власної любові замало. Тому й признається автор «П’ятизнаку»: «Я не хочу вертатися зовсім. Я боюся своїх слідів.» Але повертатися доводиться, немає на те ради. І єдиний рятунок – то нові вірші. І другим зібраним тут не відбудешся. Поява збірки лишень засвідчує прагнення автора створювати можливості для того, аби раніші вірші виходили на люди знову – досконалішими, дорослішими.
Водночас, друге за десять років зібране змушує запідозрити: а чи не зібрався «поет у законі» відійти від справ? А може, так постарів чи здитинів, що переходить у нечисленну, а тому таку цінну категорію дитячих поетів. Якби таке сталося, то було би непоправною втратою для «дорослої» літератури. Аби запобігти «відходу» Скиби, у подільських кафе готові запропонувати до пива нову страву – «короп смажений на стрілах Амура».
