Нещодавні презентації антології «Готелі Харкова», поєднані із виступами музичних колективів, конкурсами та іншими елементами шоу, не залишилися непоміченими для любителів літератури. Щоправда, виникають деякі підозри, що вихід книги – черговий комерційний проект «Фоліо»+Жадан і гарний привід для презентаційного туру Україною. Утім, видання має позитивну мету – показати товар лицем, тобто познайомити читача/слухача/глядача з молодою харківською літературою.

Саме через метафору знайомства пояснює назву збірки упорядник Сергій Жадан, адже знайомство з будь-яким містом, на його думку, починається з готелю. Антологія розпочинається символічним «Входом» (передмовою, у якій упорядник пояснює принцип побудови збірки) і закінчується не менш символічним «Виходом» (де упорядник пропонує власне бачення «жанрово-стилістичних особливостей нової харківської літератури»).

Спроба об’єднати під однією палітуркою дуже різних авторів, спровокувала принцип групування творів залежно від того, наскільки щільними чи прозорими є їхні рядки: «від маніфестаційних голосних заяв, принципово позбавлених закритості, до зовсім одноголосних, ніби закритих для зовнішнього прочитання текстів» (див. передмову, с. 3).

Відповідно тексти згруповані за рубриками «Прокламації» (тексти, що потребують виголошення, проте зовсім не потребують відповіді), «Телеграми» (повідомлення, що мають адресата-співрозмовника), «Рецепти» («суха фіксація речей, котрі можуть допомогти, але так само можуть убити»), «Щоденники» («найбільш очевидна межа закритості тексту») та «Коментарі» (тести, що принципово уникають співрозмовника). Утім, до цього поділу я пропоную ставитись поблажливо, оскільки він є чисто стилістичною грою: досить своєрідним «рецептом» виглядають, скажімо, авангардистські вправи зі словом Ігора Нещерета як спадкоємця традиції харківського експериментатора Михайля Семенка («лаум пімвер, Запарментьюхи / Чума бьєткоф, / Дросьяпіфхенси / В кнізь Муміркі – / Чуп Момьярдош / Віце﷓вече Вінівідюхам» (с. 96)), тоді як віднесені до «щоденників» розповіді Костянтина Біляєва про його жінок або вражаюча історія Катріни Хаддад про драму на харківському ринку імені Академіка Барабашова теж, здається, потребують якщо не співбесідника, то хоча би слухача…

Отож, рамковий «Вхід» позначений значною мірою абстрактності й метафоричності («В цьому місці особисте торкається холодним носом суспільного, як пес, котрий будить тебе зі сну». – С. 3), однак йому далеко до наскрізь суб’єктивного «Виходу», призначеного саме для тих, кого дратує сухий фактаж і хто хотів би відчути атмосферу Харкова в позаакадемічний спосіб («літературна карта Харкова – це схема ліній метрополітену, вагонами якого катаються піратські ватаги проклятих поетів, забуваючи сходити на кінцевих… Їхній запах можна відчути в перших ранкових електричках…» – с.144 – тощо).

Твори учасників антології поглиблюють цей процес пізнання. Саме Харків є центральним образом більшості представлених поезій, хоча й постає перед читачем переважно умовним «містом»:

Святий мурашник мегаполісу
Стрічає ранок шпилями антен,
Сам по собі мандрує безвісти,
Замріяний у свій утробний рев
Сергій Лапко

Образ міста має дещо демонічне забарвлення – це місто привидів «колишніх друзів, коханих і суперників» (Лала Багірова), а на певному рівні абстрагування – арена апокаліптичної битви: «Зійти до щоденного підземелля щоби самого себе перевірити чи здатен ти боротися зі світовим злом» (Анна Мінакова). Так кожна нібито звичайна побутова реалія може перетворитись на фантастичну і досить зловісну – як кольорові трамваї, котрі «…бачать сни, захоплюючі й тривалі, Про щасливого Господа всіх трамваїв, Що прямує в небо трупами пасажирів» (Слава Петров).

Харківські поети як представники міста, котре Сковорода називав сьомим Божим оком, закономірно зосереджені на проблемі богопізнання, а також смерті і вмирання, що дозволяє розглянути бодай побіжно зібрані у збірці твори саме в цьому аспекті.

Видається, що хоча в межах міста розв’язати ці центральні екзистенційні проблеми навряд чи можливо – «мешканці гетто зовсім не вміють вмирати» (Юлія Тараненко), однак таємниця смерті лишається притягальною і такою, що збуджує. Щоб її «промацати», Сергій Жадан, наприклад, перевтілюється у простого китобоя, який пливе в одному незворотному напрямку, аж доки «…пітьма набіжить звідусюди. Потім зірки перестануть снитись. А потім і серце змушене буде спинитись».

Інші митці віддають перевагу традиційному способові подолання екзистенційної кризи – алкоголю, що за Дельозом, дарує тріумф над застиглим і непривабливим сьогоденням, у котрому приховується означувана ним смерть. Зазвичай такі практики поєднуються із епатажними заявами ніцшеанського ґатунку:

До речі, я ще сьогодні квасив,
До речі, я ще сьогодні вмер…
Я є надзвичайно перший.
Я бог, ідіть вашу мать
Сергій Лапко

Попри прагнення ліричного суб’єкта поринути у захисну нішу «самотності в натовпі», зберігається ілюзія участі в полілогах карнавального і тусовочного типу – такою буфонадою є, наприклад, вміщені у збірці п’єси Сашка Ушкалова й уривок із його роману «БЖД», п’єса «Не зовсім поминки» за колективним авторством віртуального угрупування «БІРМА», а до певної міри – вірші Олега Коцарева (про бородату жінку чи «Енгельс в одну річку») та короткі прозові оповідки Андрія Ульяненка, де недосконалість світу шаржується вже починаючи від первісного задуму Творця: «Бог узяв коробку й накидав туди всякої всячини – ірисок, гівенець та всякого іншого» тощо.

Альтернативною видається позиція іншої групи поетів, більш традиційних у своїх шляхах богопізнання. Цілковита впевненість Тетяни Дерюги у тому, що «коли прийде час вирішальної битви, Схилить голову й пальці докупи збере і останній вар’ят…» підтверджується інтимними зверненнями ліричної героїні «М@йлів до Бога» Ярослави Івченко чи ввічливими проханнями від Романа Трифонова: «Господи, не надсилай мені спаму…».

Вияви божественного в похмурих реаліях міста поети шукають і через актуалізацію язичницько﷓слов’янської образності, котра часто є спробою «вичакловування» власної міфології і власного пантеону (мати всіх ключів та Куховарка небес у Ганни Яновської, богиня Кобиляча голова у Ростислава Мельникова). Втім, витворений у цих віршах світ також позначений відчуттям настання неминучої катастрофи і кінця: «Так відспівано Сурмами скінчено Ловами Покоління Епоху чи як це зоветься І на вістрі зіниць пада обертом ВСЕСВІТ» (Ростислав Мельників).

Очевидно, чи не єдиним засобом віднайдення рівноваги в розхитаному світі стає література – за версією Жадана, один із способів контакту між живими і мертвими, незважаючи на те, що література – це, зрештою, «старий залежалий папір, не більше». Незнищенність сучасної іпостасі слова декларується у поезії Анастасії Афанасьєвої:

Шматок газети зі словом зім’ятим
Що прилип до підошви о пів на п’яту…
кожною літерою говорить: я буду
І коли черевиків твоїх не буде я буду
І коли тебе не буде я буду
махаона не буде а я – буду

Очевидно, що цим аспектом не обмежується багатство сенсів антології «Готелі Харкова», що розкриваються щоразу інакше: під час слухання на презентаціях – і коли сам-один читаєш тексти. Тому – вхід вільний.