«Фердидурке». Сімдесят років по тому

Погруддя Гомбровича в Кельце. Фото з сайту wikimedia.org

Літературі, яку постійно пом’якшують різні добродушні тіточки, що фабрикують повісті чи фельєтони, або поставщики найновішої прози й поезії, або слюнтяї, наділені здатністю легко ліпити слово до слова, – такій літературі загрожує небезпека перетворитися в некруте яйце, замість того, щоб залишитись – а це її покликання – крутим яйцем.
В. Гомбрович, «Щоденник»

Знеінтелектуалізована дійсність, як висохла мачуха, приводить у світ авторів, які псують папір і перманентно перебувають у стані інфантильної безпорадності перед світом. Завдяки їм ростуть макулатурні гори, які утилізуватимуться нащадками, бо час, повертаючи крила ангелам і змиваючи позолоту з тимчасових німбів, знерухомить у своїй обов’язковій пащеці псевдокультурний мотлох. У такій безсторонній, незаангажованій, перенесеній у прийдешність справедливості криється доречний пафос, оскільки справжня, вагітна вічністю мати завжди приходить із умотивованим запізненням та стійкою вірою у вітчизняних пророків. Коли – в очікуванні матері – намагаюсь уявити, наскільки виразнішим сучасне українське мистецтво могло би бути за інших (сприятливіших, чи, навпаки, загрозливіших) обставин, з’являється спрага великої доби, оскільки в свідомості не тільки жевріє, але з кожним днем і загострюється потреба негайної культурної дійсності, яка б кардинально відрізнялася від муміфікованого в рекламному ролику сьогодення: з таким лезом у собі стаєш уважним до книг, «які могли б заграти, як єрихонські труби, якби люди підняли їх угору й приклали до своїх вуст».

Роман «Фердидурке» Вітольда Гомбровича (1904–1964), написано 1937 року, а опубліковано роком пізніше. Довоєнна польська критика зреагувала на появу складної книги (про складність задуму роману неодноразово говорить на сторінках свого «Щоденника» сам письменник), як на «белькотіння божевільного, бо в добу радісної творчості й державницького піднесення вона занадто псувала всю учту». Але чи не головною причиною несприйняття критикою «Фердидурке» виявився позбавлений ідіоматичних штампів текст роману з образними нововведеннями (прилаштування попочки, ґвалтування душі через вуха, братання з хлопцем, навішування морди та міни і т. д.), позірний вульгаризм яких був різким викликом традиції. «Тітки від літератури», не маючи під руками відповідного скальпеля, зважились на розтин своєрідного прозового тіла консервативними інструментами – і наступили на граблі: сприйняте за апендикс виявилося життєвим, функціонуючим органом, а «белькотіння божевільного» – добре структурованою оповіддю. Лише з кінця 50-х років ставлення польських літературознавців до «Фердидурке» дещо змінилося, проте зібрання творів Вітольда Гомбровича – автора чотирьох романів («Фердидурке», «Трансатлантик», «Порнографія», «Космос»), «Щоденника», п’єс та оповідань – польський читач отримав лише після смерті письменника. В Україні наразі вийшов перекладом тритомний «Щоденник» (видавництво «Основи», 1999 рік).

Отже, 2008 року виповнюється сімдесят років з дня першої публікації «Фердидурке», і якраз цього року я вперше прочитав роман. Задоволення від майстерної, артистичної прози було настільки самодостатнім, що, здавалося, мало б сприяти зосередженню уваги виключно на художніх особливостях «Фердидурке». Натомість у процесі читання я не міг позбутися думки, що на подібну книгу в нашій країні – якби знайшовся той, хто її напише, – чекала б доля, гірша за ту, що її зазнав роман В. Гомбровича у далекому 1938 році, оскільки в Україні майже відсутня інтелектуальна аудиторія, а тому дедалі частіше здається, що не за горами час, коли вдумливі письменники знатимуть своїх читачів поіменно: в умовах тотальної фердидурки – політичної, економічної, соціальної, культурної – може не тільки втілюватися, але й підноситися в ступінь будь-який абсурдний прогноз. Тому нині легше припуститися фантазій і уявити трансляцію у прямому ефірі УТ-1 одруження одностатевих високопосадовців, аніж повірити у виникнення пієтету в очах пересічного українця, який дізнався про те, що його співбесідник – працівник бібліотеки, інженер або філармонійний музикант: занурювання у маячню і зневіра в нормальній субординації між людьми – симптоми рецидиву, який не лікується низькопробним спамом, а вимагає культурної реанімації – прямого уколу в серце.

Вітольд Гомбрович, пишучи про те, що «серйозна література існує не для того, щоб спрощувати життя, а для того, щоб ускладнювати його», наводить у «Щоденнику» уривок розмови з аргентинським письменником Ернесто Сабато, яка відбулася 1954 року: «Сабато (…) відкриває мені таємницю свого методу. Він каже: „Hay que golpear (треба вдарити). Треба вирвати їх з реальності, до якої вони звикли й зробити так, щоб вони все побачили по-новому, наче вперше. Коли вони опиняться на цьому по-новому побаченому світі безпорадними, неспокій змусить їх шукати розв’язки (…), але треба розбити геть усе, треба створити відчуття загрози…” Слушно. Адже знання (…) існує не для того, щоб заспокоювати душу, а для того, щоб довести її до стану вібрації й напруги».

Сьогодні, коли словесні ріки міліють і їх можна перейти вбрід, не замочивши ніг, у наведеній цитаті вчувається деякий анахронізм: сучасний митець не впливає на суспільство настільки, аби відірвати потенційних читачів від телесеріалу, не кажучи про те, щоб, висмикнувши їх із кінозалу ілюзій, затягнути – бодай по груди – на змістовну глибину, аби відчуття евентуальної катастрофи розкутурхало в їхній дорослій свідомості сумніви щодо власної нетлінності й здетонувало передчуття дитячої безпорадності перед вічністю, яка заковтнула нас ще першого дня, і до якої ми бездарно звикли і яку перестали святкувати.

Натомість агресивне «вдаряння» псевдомистецтва заганяє юрбу в реалії, як у зрозумілий і по-старому безпечний хлів, сприяючи, аби безпорадність, про яку говорить Ернесто Сабато, поступалася дорослішанню, позбавленому євангельського бажання «бути як діти».

Згадка про дітей та дорослих – недаремна: персонажі «Фердидурке» в своїх трагікомічних, абсурдних поневіряннях між незрілістю та зрілістю, в повсякденних зіткненнях з іншими – молодшими, дорослішими – людьми набувають форми, в основі якої – неаутентичність. Форма є маскою, за якою назавжди поховано справжність. Маски позбутися неможливо, бо під нею «жодного іншого обличчя нема». Проте в «Щоденнику» Вітольд Гомбрович пише, що можна спробувати «усвідомити власну штучність і визнати її», бо: «Якщо я приречений на фальш, то єдина доступна мені щирість полягає в тому, щоб визнати, що щирість мені недоступна (…). Єдине, що дозволяє врятувати мою особистість від знищення, – це саме воля до аутентичності, оте вперте „я хочу бути собою”, що стверджується всупереч усьому, яке є не чим іншим, як виключно трагічним і безнадійним бунтом проти деформації».

Спочатку ідея «Фердидурке» видалася мені занадто прив’язаною до характерності часу, соціальних особливостей etc. і, що важливо, до властивостей філософського світосприйняття автора, який відобразив у романі комплекси та проблеми певної групи людей і власне бачення їх вирішення–невирішення. (Тим паче, що В. Гомбрович не радив вважати, що письменник – «спокійна, сублімована істота», «величний дух, який повчає з висоти свого „таланту”, чим є Добро і Краса», а лише «митець, який перетворює власні комплекси „у цінність культури”».) Одне слово, глобальну спрямованість роману я визнав не відразу і насамперед тому, що проблема внутрішнього роздвоєння розглядається письменником в ексцентричний спосіб – через курсування людини, яка тяжіє до високих і низьких почуттів водночас, між поняттями незрілості та зрілості, потрактування яких у книзі набуває ледь не вселенського масштабу. Ця незрілість–зрілість важко перекладалася на зрозумілу мені мову, оскільки в «Фердидурке», написаному у віці тридцяти трьох років, письменник зумів максимально наблизитися до власної унікальності, чим позбавляв можливості читати свої твори, користуючись розумінням, незагостреним під його, Вітольда Гомбровича, психологію та художні методи відтворення світу. Проте паралельне читання «Щоденника» дозволило наблизитись до інтелектуальної, парадоксальної постаті письменника і – за допомогою того наближення – проартикулювати (перекласти) для себе екзистенційні проблеми, що про них йдеться у «Фердидурке»: доросла різність інколи нагадує дитячі пазли, якнайщільніше допасовані одне до одного.

Нашу свідомість сконструйовано таким чином, що за властивою їй здатністю уявляти, здавалося б, найнеуявніше і вмінням витворювати найнепередбачуваніші сюжети криється «ущербність», яка дозволяє і уявляти, і творити… але – якби не хотілося в цьому помилятися – лише в межах власного єства. І хоча це вміння можна розвивати у собі без кінця, але всеоднак знайдеться той, хто надміру здивує і підштовхне до думки про те, що винятковість є суттю людини, трансцендентною іншим до часу, поки та людина не заговорить своєю, виразною, нехай і не відразу зрозумілою мовою. Можливо, тому В. Гомбрович писав, що «найсучасніший напрямок мислення той, який знову відкриє окрему людину»…

Бути як діти. Читати книги, вірити в слова і невловимість світом. Але й бути готовим до повсякденної казуїстики, руйнування смислу, облудних підмін. Бути водночас лицарем у кольчузі й дитиною в колисці. Обравши для себе таку дійсність, можна вилікуватися від самотності, приреченості, деградації і «захворіти» на неувагу до засобів інформації, що привчають до духовної смерті, немов до масової псевдокультури, ще за життя. Треба власну аутентичність прирівняти до власної свободи, тоді незрілість набуде зрілої якості, а зрілість лише по покручених артритом пальцях дізнається і не забуде під натиском амнезії про найабсолютнішу з перспектив…

Завдяки таким думкам стирається наліт анахронізму зі слів п’ятдесятилітньої давнини, з’являється надія на по-справжньому велику добу, яка вимагатиме принципового святкування та геніального осмислення, і прискорюється прихід справедливої, люблячої матері, яка позбавлятиме солоденьких-аж-у-роті-танучих цукерок тих, хто приховує за гіпсовими масками знівечені бездуховністю обличчя, зате для дітей і пророків купуватиме пломбір, вишивані сорочки та крила із сяйливого паперу.

Ернест Ансерме писав про існування творів, що «приносять велику естетичну насолоду, проте не викликають етичної схвильованості». Деякий вибір між етичністю і естетичністю, зроблений Вітольдом Гомбровичем на користь останньої, видається мені втечою письменника (як наприкінці «Фердидурке», коли автор «з міною в руках», а не на обличчі втікає від здивованого читача) від несвободи у власне життя, наче зерня з горіха, вилущене з ортодоксальних естетичних систем та доктрин, бо навіть найкраще вчення може виявитися приреченим на старіння і втрату тієї первозданної чистоти, за якою увесь час треба… тікати, тримаючи розумну і щиру… міну в своїх руках.