Від пристрастей до рефлексій (проза Наталки Сняданко)

Наталка Сняданко. Фото Олени Павлової

Постаті автора і його персонажів читачеві частенько кортить зіставити, порівняти, поселити в одному вимірі і подивитися, що з того вийде. Чи бодай поусміхатися у рукав: то це, значить, автобіографічне; ага, то це вона отаке витворяє. Ну і далі – у міру фантазії кожного.

Головні героїні Наталки Сняданко (даруйте цей штамп) кожна якоюсь окремою рисою викликають асоціації з авторкою. Хтось любить подорожувати, хтось пише публіцистику, чимало хто почитує Фройда і самим читанням не обмежується. Але спробуємо розібрати все поличках. Для початку – знайомтеся, Автор.

Наталка Сняданко, народилася 1973 року, мешкає у Львові, працює журналістом у «Львівській газеті». Студіювала свого часу філологію у Львові та Фрайбурзі. Займається перекладами: з польської (Чеслав Мілош, Ян Бжехва, Ярослав Івашкевич, Збіґнєв Герберт, Ольга Токарчук), німецької (Франц Кафка, Фрідріх Дюренматт, Ґюнтер Ґрасс, Юдіт Германн, Стефан Цвайг), російської (Андрій Курков). Пише прозу, яку читають і перекладають в Україні, Польщі, Німеччині, Швейцарії, Австрії, Бельгії та Росії. У час відпочинку любить подорожувати. Літературу вважає своєрідним хобі, у якому письменник мусить бути вільним від усього та мати …відповідного редактора, якому можна довіряти. Свою «графоманську кар’єру» (авторське визначення – http://sumno.com/content/view/99/40/), як зізнається, почала ще у школі зі стандартних віршованих привітань, потім продовжила на студентській лаві, де знуджені студенти гралися у віршоплети, доримовуючи по рядочку. Товариство Усамітнених Графоманів (ТУГА) – так називала себе компанія – неначе аж проситься до якоїсь тигиринської кнайпи чи галицького штивного помешкання. Неабияке враження на письменницю справив свого часу фільм Романа Поланського «Піаніст». Улюбленими українськими авторами вважає класиків – Котляревського, Сковороду, Хвильового з Миколою Кулішем, Домонтовича, Свідзінського, Любченка, раннього Тичину, Ігоря Калинця та Валерія Шевчука.

На жаль, оце й усі «штрихи до портрета», які вдалося виявити у викладених в «інтернетрях» інтерв’ю та обкладинкових «знайомствах із автором». Натомість про її Героїню (збірний образ усіх панночок, що мешкають у художньому світі Наталки Сняданко) можна говорити годинами. Найперше, вона – галичанка. Тим, хто досі не відчув значення цього явища під час прочитання текстів, раджу звернутися до «Додатку 2, практичного» «Колекції пристрастей». Вона – дуже незалежна й вільна, а відтак – трохи самотня. Даються взнаки комплекси, закорінені глибоко в дитинстві, яке припадало на дисково-перебудовні 80-ті («Колекція пристрастей», «Чебрець в молоці»), або на купоново-перехідні 90-ті («Життя без батьків» зі збірки оповідань «Сезонний розпродаж блондинок»). Панна виросла, стала дорослою, але й досі ностальгує за тими часами, їх духом і тими дуже специфічними деталями. Читач аж дивується часом – як можна за таким ностальгувати? Наприклад, за «здобуванням» дефіцитних товарів через знайомих чи розчинною кавою у брунатних бляшанках, або таємним прослуховуванням «Scorpions» на горищі. Все то вже антураж для обраних – тих, хто може слідом за «Машиною часу» сказати: «Наше общее детство прошло на одних букварях, потому никому ничего объяснять и не надо».

У принципі, Ностальгія – окрема цікава грань художнього світу Наталки Сняданко. Вона ще тісно пов’язана з Атмосферою, яку авторка навчилася витворювати по-справжньому вправно, що особливо помітно в останній книзі «Чебрець в молоці». Ностальгія останнім часом модна. Це віяння прийшло в літературу десь услід за модою «на 1980-ті» в одязі, музиці, побуті тщо, котра непомітно проникла в наше життя ще кілька років тому і вже потихеньку здає позиції. Література наша, як і годиться, спершу «перепускає крізь себе», чи то пак через свідомість та підсвідомість своїх авторів, усяке нове явище, а вже потім – видає «на гора» у вигляді власне текстів. Трохи запізніло – але щиро і підсумовано…чи підсумково? Якщо твори деяких сучасних письменників із-за «братнього закордону», наприклад, Л. Уліцької, пронизані тією ж ностальгією, просякнуті смаком деталі та відчуттям атмосфери, вже порівняно давно входять до вузівських програм для студентів-філологів, то в українській літературі мода на ностальгію вибухнула лише тепер. Але про це можна писати окрему статтю. Ми ж повернемося до ностальгійних візій героїнь Наталки Сняданко.

Мене наразі «усміхнула» одна деталь: 2*-річна Софійка з «Чебрецю», їдучи потягом до Варшави, де має відсвяткувати Різдво разом зі своїм немолодим коханцем, помічає, що в купе він збирається їхати у синіх спортивних штанях, з білими «лампасиками» «родом із 80-х». У С. Мінаєва, в його вибуховій «Духless», є епізод, коли головний герой, їдучи у відрядження до Петербурга, також перевдягається у такі самі штані, а його сусіда по купе, підтоптаний чолов’яга за 50-під 60, ностальгійно ними милується – у нього, мовляв, теж колись такий спортивний костюмчик був. Чим викликає внутрішнє обурення мінаєвського героя: порівняв свій «совковий» костюмчик із його мейнстрімовим «адідасом» за кількасот у.о.! Але ж галичанка Софійка – чемна панночка, і мовчки душить свою суміш огиди з обуренням (ті кляті штані ще й на коліні червоним зацеровані! – чи це може вінтажні штаньки?) до самісінької Варшави. Цей епізод ілюструє специфічну природу Ностальгії у текстах Сняданко – для її Героїні речі «тих часів» залишилися такими ж самими, вони продовжують існувати в її пам’яті паралельно з явищами сьогодення, що особливо помітно в контрасті зі світоглядом мінаєвського Героя – для нього світ змінився, і спогади віддалилися не лише в об’єктивно існуючому, але й у внутрішньому часі, ставши тільки символами, усвідомлено відстороненими у спогади, десь подалі від активного сьогочасного буття.

«Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там», – стверджує вустами Марусі Чурай Ліна Костенко, але це не зовсім про сняданківську Героїню. Бо в останньої дитинство було непросте, сповнене-переповнене злими учительками «клімактеричного віку», недолугими «принцами» перехідного віку, заклопотано-кпинливими батьками – словом, якби не старше покоління – дідусі з бабусями – невідомо, як би те дитя взагалі не схибнулося. Причому однаковісінько, на 80-ті чи 90-ті припадало дитинство. Хоча ні – відмінність таки є: підлітки 80-х набували сексуального досвіду на горищі багатоквартирного будинку, у перервах між репетиціями групи «Лазарет». А їх ровесники років на 10-15 пізніше писали комп’ютерну гру «Як прожити без батьків», студіюючи для цього «Психологію сексуальності» Фройда. Але обом поколінням у дитинстві було самотньо і трохи незатишно.

За дитинством приходить юність, разом із Першим Сексуальним Досвідом, який у жодної з героїнь приємним не був. Від Олесі Підобідко з її обмотаною целофаном викруткою і до згадуваної раніше Софійки, яку Сильвестров перепитує «У тебя месячные, да?» панночки, яким у дитинстві мами на всі природні дівочі питання, пов’язані з першим усвідомленням своєї сексуальності, відповідали, що «поряднідівчататакимнецікавляться», шукають романтичних почуттів чи прекрасних відчуттів, а отримують натомість розчарування й образу. Пізніше вони, цілком природньо, переростають цей прикрий досвід, відрощують у душі іронічно-спокійне ставлення до нього і …отримують своє законне задоволення (судячи з кількості та якості сексуальних сцен у книгах).

Прикметно, що власна сім’я у Героїні присутня досить рідко і схематично – як у «Колекції пристрастей». Сім’єю можна назвати родину брата, з якою мешкає оповідачка історії про сезонний розпродаж блондинок. Жіночий клан Лілі, до якого долучається наприкінці й Софійка зі своєю донькою – це також ніби сім’я, де є тепло, щирість, затишок і турбота одне про одного, є розуміння. Немає тільки чоловіків, татів, братів, коханих. Є лише коханці та біологічні батьки.

Сім’я, родина для Галицької панночки – це скоріше бабуся й дідусь, батьки, подруги. Навіть кіт і щурик, як у Горислави Галичанко з «Синдрому стерильності». А чоловік, діти, борщі, пелюшки та шкарпетки, помада, начоси і секс у ванній – це прерогатива одружених фемін, інакшість яких поряд із Героїнею почувається так, що починаєш розуміти; це вони, неемансиповані, чи то пак емансиповані по-радянськи, тобто звиклі тягти на собі все, і є «другою статтю» поряд із інтелігентною, освіченою, ерудованою і фінансово незалежною Героїнею.

До речі – про незалежність. Самостійно приймати важливі рішення стосовно власного життя Панночка починає доволі рано. Знову-таки помітно вплив сім’ї (недарма ж усі негаразди, свої й чужі, вона звикла пояснювати дитячими комплексами): дідусевих спогадів («Дідова історія»), бажання нарешті відчути повноцінну увагу батьків («Можливо, я й не прийняла б рішення їхати, якби до цього поставилися інакше. Але відчувати себе в центрі загальної уваги було дуже приємно» («Колекція пристрастей»). Але вже студенткою вона має власні кошти і може собі дозволити позбутися нарешті шкідливих надлишків «доброго галицького ’хованя», гайнувши на місяць до моря з хлопчиною, як Горислава Галичанко, чи здобуваючи вищу освіту у Фрайбурзькому університеті у товаристві молодого нащадка німецьких аристократів.

Працює Героїня, якщо про таке взагалі йдеться, у журналістиці («Синдром стерильності», «Варшавські медитації»), опер-дівчиною («Колекція пристрастей»), лікарем (Ліля з «Чебрецю в молоці»). Роботою своєю загалом задоволена, хоча досягає цього, головним чином, завдяки іронічному ставленню до всіх щоденних перипетій.

Самоіронія, як і звичка ностальгувати, притаманна всім героїням, незалежно від жанру та ідіостилю тексту. Може, саме вона і врівноважує їх життя, бо в ностальгійних спогадах випливають частенько прикрі й некомфортні речі, що їх споглядано з сумовитим замилуванням – хоч і жахливеньке, але ж моє, рідне…

Тут і стає у пригоді здатність кпинити подумки над усіма своїми халепами, і над собою в них, і над рештою задіяних персонажів.

Між іншим – про персонажів, тобто – чоловіків. В одній із австрійських рецензій на «Колекцію пристрастей» ішлося: «…ми дуже сподіваємося, що хоча б чоловіки вигадані. Тому що вийти з такого звіринця без серйозної психічної травми неможливо». Тому вид перший – іноземець. Він втілює яскраві риси своєї нації (німецький педантизм укупі зі здатністю емоційно «спалахнути», італійський темперамент укупі з легковажністю, російська прямота «без гальм», українська побутова хитрість). Вид другий – науковець. Трохи недолугий, переконаний у власній геніальності, рафіновано-інтелігентний (позитивною ця риса видається лише у «Чебреці»), самовпевнений. Вид третій – багатій, з усіма притаманними «нуворишеві» рисами, «спонсор» за покликанням, у найсоціальнішому значенні слова. Вид четвертий – підліток. Це може бути справжній підліток, який здатен виявитися як чудовим надбанням Героїні у її підлітковому віці (Клайд із «Життя без батьків»), так і розчаруванням (Філіп і Діма звідти ж). Але частіше – це просто інфантильний молодик, з усіма наслідками, які з того випливають, аж до трагізму (батько Софійки з «Чебрецю»). І, звісно ж, ідеал. Правильно, таких не буває, і в художньому світі Наталки Сняданко промайнув аж один – слідчий Михайло з «Синдрому стерильності». Та й він виявився негідником. Звичайно, не всі вони – «чисті види», є й інфантильний пристрасний німець-аристократ Герман, і придуркуватий німець-учений Теобальд (читачі, сподіваюся, вже їх упізнали), і напівросіянин-напівгаличанин Женя, інфантильний кандидат математичних наук, і…думаю, вже зрозуміло, чому Героїня зазвичай незаміжня.

Отака вона – Героїня Наталки Сняданко. І сильна, і мужня, незалежна й самотня, впевнена в собі і трохи закомплексована, іронічна і сентиментальна. Але головне – щира. В усьому – геть до найменших дрібниць, які вона блискуче вміє помічати і…насолоджуватися ними, або просто їх бачити. Отакими, як є. Це й ріднить її з Автором. Чи, перепрошую, авторкою. А ще спільна в них – багатогранність та бажання вдосконалюватись. Приємно відзначати, що від автобіографічно-соковитих галицьких подробиць («Колекція пристрастей», «Синдром стерильності») письменниця переходить до вистояних, простих речей, універсальних для, либонь, не одного покоління людей, які пам’ятають єдину епоху. Сучасне буття очима підлітка – без самоіронії і кпинів – розчулює і викликає симпатію («Життя без батьків»). Можливо, це оповідання краще за всі наукові дослідження допоможе зрозуміти «дітей індиго». Експерименти з формою (псевдодетектив «Синдром стерильності», щоденникова «Колекція пристрастей», дорожні нотатки «Кримських сонетів», нелінійне письмо «Чебрецю в молоці», соціальна фантастика «Сезонного розпродажу блондинок») засвідчують бажання авторки не просто писати, орієнтуючись на читача чи письменницьке самоусвідомлення, але працювати над собою і пізнавати себе у текстах. А це уміють далеко не всі. Читачеві ж залишається чекати на збагачення колекції пристрастей та спогадів Героїні й Автора. Перевірте, чи не втрапили туди й ваші власні…