В Інституті літератури НАНУ відбувся вечір пам’яті Леоніда Коваленка (1922-1983). Минуло вже 25 років, як старі фронтові рани вкоротили вік цієї, за загальним визнанням, рідкісної людини (сталося так, як і передбачав сам Коваленко у своєму щоденнику ще в травні 1943 р.: «кусочок чавуну (чи свинцю?) сидить десь у легенях і, можливо, дасть себе колись відчути»). Біля його портрета на столику в залі засідань Інституту літератури – фотографія дружини, Ніни Луківни Калениченко, яка відійшла в інший світ зовсім недавно. Її праці про українську прозу кінця ХІХ- початку ХХ століть, зокрема – монографії про М.Коцюбинського, добре відомі дослідникам.

Що ж до наукового спадку Леоніда Миколайовича, то головні його праці, нагадаю, з’явилися в часи хрущовської «відлиги». Найчастіше героями досліджень Л.Коваленка були Павло Тичина, Андрій Малишко (земляк літературознавця – вони обоє з Обухівщини), Олесь Гончар… Чимало статей написав він для енциклопедичних видань – київських і московських. Свого часу мені випало рецензувати для журналу «Слово і час» (тоді – «Радянське літературознавство») монографію Леоніда Коваленка «Мовами світу» (1984), – думаю, то найбільш цінна частина доробку Леоніда Миколайовича. Багато років він «відстежував» присутність української літератури в світовому культурному просторі. ЩО й ДЕ перекладалося/видавалося з творів українських авторів – на це питання «довідкова служба» Леоніда Коваленка мала абсолютно повну відповідь.

1987 року колеги Л.Коваленка видали його збірник «Статті та нариси», включивши до нього фрагменти недописаної докторської дисертації, присвяченої українській літературній критиці 1917-1920-х рр. Роботу над цією темою Коваленко кинув: не хотів писати неправду.

Одне слово, написалося Леоніду Миколайовичу не так багато. Щось стримувало його перо. Як дослідник він мав справу з «радянською» літературою, а на цьому полі в літературознавстві було багато штампів і догм, повторювати які не хотілося.

Не дивно, що на вечорі пам’яті мова йшла передусім про Коваленка-людину. Адже найголовнішим твором Леоніда Миколайовича був … сам Леонід Миколайович! Борис Олійник назвав його солдатом честі, наголосивши на тому, що нині ТАКИХ людей – лицарів-правдолюбів – дуже мало. Їх завжди, в усі часи мало, – уточнила Михайлина Коцюбинська. І пригадала епізоди, коли саму її – в цьому ж академічному залі! – виключали з партії. У важкі хвилини понурого «осуду» й загальної незручності саме в Леоніда Коваленка знайшлися слова підтримки й підбадьорення.

У спогадах друзів і колег (Миколи Жулинського, Сергія Плачинди, Івана Драча, Віталія Дончика, В’ячеслава Брюховецького та ін.) найчастіше звучала думка про виняткову чесність і безстрашність Леоніда Миколайовича. Всім упам’ятку його гострі виступи з трибун академічних і спілчанських, дошкульно-дотепні репліки під час засідань, – лицеміри й ортодокси побоювалися їх. В’ячеслав Брюховецький і тепер, через багато років, казав мені захоплено/здивовано: «Таких реплік я ніколи в житті більше не чув».

Красномовний епізод описала Світлана Кириченко: виступаючи в на одному із зібрань початку 1960-х, Леонід Коваленко сказав, що літераторами й досі керують «люди, у яких на руках кров українських письменників». «Вигук із залу: «А прізвища назвати можете?» – «Можу. Директор Інституту літератури Микола Шамота». У залі мертва тиша. Шок. За тиждень у Коваленка конкурс. І котять вірні шамотинці проти нього чорні кулі. Микола Захарович показує Льоні перед урною свій бюлетень: «Я вас не викреслив». Президія АН відмінила провальний для Леоніда Миколайовича результат. Фронтовик з важким пораненням звільненню не підлягав».

Ситуація – виняткова для того часу, коли це відбувалося, але для самого Коваленка вона типова. Такий це був характер.

Ліна Костенко присвятила його пам’яті вірш, у якому ключовим є слово «сміх»: він, Коваленко, вмів «лікувати слово» «сміхом від пристріту»!

Обдарував присутністю, побув
Тут, серед нас, поусміхався людям.
І жоден шпиль не мавши за Парнас,
Сміявся сміхом лагідним і мудрим.

Зробив останній у житті привал.
Його душа прокинеться в легенді.
Як він сміявся, як він жартував! –
Життя проживши з кулею в легені.

Ось він іде – ніколи і ніде! –
Лікує слово сміхом від пристріту.
Сьогодні день – такий осінній день –
І Льоня усміхнувся з того світу.

Цей вірш 1990 року, як і поетичні присвяти інших авторів, можна тепер прочитати в книзі Леоніда Коваленка «Ми – люди майбутнього, ми – не минулі», яка презентувалася на вечорі (вийшла вона – це варто відзначити – у Дніпродзержинську, у видавничому домі «Андрій»). Упорядники Н.Калениченко та О.Поліщук, науковий редактор В.Дончик включили до неї статті, фронтові щоденники й добірку поезій та листів Л.Коваленка, а також спогади про нього. Уявлення про Коваленка-науковця допоможуть скласти його дослідження «Павло Тичина і поезія слов’ян», дві розвідки про А.Малишка, статті про творчість О.Гончара, В.Швеця, М.Гірника, С.Пушика, Р.Андріяшика, А.Шамрая, В.Земляка. Історик української літератури ХХ ст. зможе відшукати в них чимало цікавих і важливих фактів (чи багато хто знає, для прикладу, про «контактні» й типологічні зв’язки поезії раннього Тичини – і творчості Рабіндраната Тагора?). Або про ту роль, яку в історії автора «Сонячних кларнетів» відіграла антологія «Поэзия Армении», видана В.Брюсовим у 1916 р.? Або про рецепцію молодого Павла Тичини – Ярославом Івашкевичем на самому початку 1920-х рр.?

Отож бо.

Унікальним документом є щоденник Л.Коваленка 1942-1945 років. На фронт його автор, студент Київського університету, пішов добровільно, і відвоював до самісінької Перемоги. Пам’яттю про війну дорожив. «Роки війни – це моє справжнє життя, а все, що після неї, – тимчасове, не справжнє», – зізнавався часом Леонід Миколайович (ці його слова запам’яталися М.Жулинському). Щоденник Коваленка чесний і по-юнацьки беззахисно-відкритий. У ньому нечасто зустрінеш батальні епізоди: багато записів зроблено в госпіталі, після поранення. Часто зустрічаються розмірковування над прочитаними книгами, що потрапляли до рук інколи цілком випадково. Прочитавши «Червоне і чорне» Стендаля, задумався над питанням: «Чому хоч трошки видатна людина – талант – завжди в конфлікті з існуючим ладом?» Є Коваленкові «максими» на зразок адресованого самому собі гасла: «горіти – так без кіптяви – не тліти!» Є розмови з собою – як спосіб «себесобоюнаповнення» (В.Стус). Є рефлексії, викликані любовними переживаннями…

Здається, Леонід Коваленко готувався стати письменником. Принаймні, щоденник залишає саме таке відчуття. У ньому є та СПРАВЖНІСТЬ, яка була суттю Леоніда Коваленка – літератора й людини.

Можна пожалкувати, що до мемуарної частини збірника майже не залучено нових спогадів друзів і колег Л.Коваленка. Як засвідчив вечір пам’яті, суттєвим доповненням до того, що було написано раніше, могли б стати згадки Ліни Костенко, М.Коцюбинської, Р.Франка, Д.Вакуленко, Г.Сивоконя, М.Наєнка, Г.Штоня, Л.Горлача… Адже навряд чи подібний збірник з’явиться скоро.

Втім, зроблене заслуговує на повагу, оскільки є зворушливою даниною пам’яті і викликом небуттю.

«Ми – не минулі», – написав у листі до свого фронтового друга Юлії Желєзовської Леонід Коваленко. Повна «формула» цієї його думки містить якусь загадку: «Ми – люди майбутнього, ми – не минулі». Що малося на увазі Коваленком? Може, те краще в людині, що пройшло випробування жахом війни, фронтовим братством, смертю, якій треба було дивитися просто в очі, коли тобі всього лиш 20 років? Напевно, що так. І сам Леонід Коваленко, солдат честі, мав відвагу бути втіленням того кращого, що є в людині…