Глодоський скарб

Передісторія

До Шевченківської премії у нас багато хто ставиться досить критично. Втім, навіть вона може творити добрі діла. Найкращою ілюстрацією цьому слугує вчинок одного з її лауреатів. Ні, він не відмовився від премії, що одразу ж поставило б крапку у цій історії, а героїчно прийняв її, проте не кинувся відразу ж витрачати гроші на всілякі дрібниці (квартири, машини, подорожі – 100 тисяч гривень на все це аж ніяк не вистачить), а вчинив цілком у дусі людини, як може видатися, на перший погляд, прозірливо-бережливою – поклав гроші до банку (а не «в трилітрову банку!») під добрячі відсотки, а водночас виступив у шляхетній ролі «повитухи»… нової премії.

Цим продовжувачем традиції старих добрих меценатів явився Григорій Джамалович Гусейнов (найбільше знаний у літературних колах як засновник і головний редактор часопису «Кур’єр Кривбасу»), чий художньо-документальний життєпис «Господні зерна» був удостоєний визнання Шевченківського комітету 2006 року. Відтоді і стартував проект під промовистою назвою «Глодоський скарб». До речі, сам автор чесно визнає, що альтруїстична ідея поділитися з ближніми раптово впалими на його скромну голову грошима від початку належала безкорисливій дружині. Втім, саме йому спало на думку у такий преміальний спосіб підтримати й заохотити сьогочасних митців, у чому лауреату організаційно допомогли Володимир Базилевський і Ліга українських меценатів (відома в народі щорічним проведенням Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика), виконавчим директором якої нині є Михайло Слабошпицький.

Між іншим, світова літературна історія знала лише один аналогічний прецедент. Свого часу таку ж некорисливу акцію, отримавши Нобеля, вчинив і В. Фолкнер. Його премія поіменувалася Пен-Фолкнер, тож тепер маємо повне право говорити про вітчизняного Пен-Гусейнова.

Археологічна довідка

Григорій Гусейнов

Що ж власне являє собою «Глодоський скарб» (і не лише у гусейнівській версії, але і як історичний феномен)? На початку шістдесятих років ХХ століття десятикласник села Глодоси Новоукраїнського району Кіровоградської області, поспішаючи на консультацію з історії, вирішив врятувати маленького ховрашка, на якого напав злючий кошак. Для цього він схопив першу-ліпшу каменюку, що лежала на березі місцевої річки, аж раптом з-під неї заблискотіло золото.

Знахідка археолога-аматора виявилася непересічним відкриттям, адже, як було згодом встановлено, йшлося про поховання кінця VІІ – початку VІІІ століття вельми заможної особи (можливо, навіть князя-слов’янина), про що свідчила чимала кількість золотих і срібних предметів, виявлених там. Нині скарб зберігається у музеї історичних коштовностей у Києво-Печерської лаврі, де всі охочі можуть на нього подивитися.

Степові Глодоси

Григорій Гусейнов, котрий сам родом з Кіровоградщини, давно вже не байдужий як до всього, що пов’язано зі степовою Україною, звідки походять В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Чижевський, Є. Маланюк і чимало інших видатних постатей, так із селом Глодоси, знаногим не лише своїм вікопомним скарбом та дивом збереженими історичними пам’ятками XVIII століття. Глодоси – це ще й батьківщина Тереня Масенка (призабутого українського поета минулого, тобто – ХХ, століття), а водночас і своєрідна кузня «петлюрівців» (за сьогочасною статистикою, кожний другий «петлюрівець» Єлисаветградщини походив саме з Глодосів).

Премія: мета, організація, минулорічний екскурс

Тарас Компаниченко

На жаль, далеко не про всіх непересічних особистостей сучасності, не кажучи вже про минувшину, ми знаємо. З огляду на це, пан Гусейнов і вирішив, певною мірою популяризуючи вітчизняну культуру, щороку відзначати премією митців, невідомих широкій громадськості, за внесок у відродження української духовності. У цьому йому допомагає організаційний комітет, таке собі журі, котре вже в день вручення нагороди підписує почесний диплом переможця. Цього року до його складу увійшли Г. Гусейнов, Л. Масенко, В. Панченко, М. Слабошпицький, В. Яворівський (постаті, котрі загалом не потребують коментарів). Сам Гусейнов проводить консультації, у вигляді приватних бесід, з чималою кількістю сучасних інтелектуалів, дізнаючись їхню думку щодо можливих претендентів на премію. До речі, галузь, у якій вручається премія, не є чітко визначеною, адже поняття культури й духовності можуть включати в себе розмаїті мистецькі компоненти: музика, живопис, література тощо.

Так першим лауреатом «Глодоського скарбу», що для переможця становить суму в 15 тисяч гривень (цілком пристойний відсоток від «шевченківського рахунку»), став 2007 року кобзар Тарас Компаниченко, засновник групи «Хореа козацька», в чий репертуар входять як козацькі, духовні пісні, так і тексти на вірші барокових українських письменників та воїнів УПА, а водночас і соліст рок-фолкового гурту «Карпатіянs», котрий грає на бандурі, лірі, кобзі та волинці.

Цікаво, що власне церемонія нагородження переможця поділяється на два етапи: умовно кажучи, київський – і виїзний (обов’язково пов’язаний зі степовою Україною). Про це докладніше.

Віктор Неборак

У гостях у Галагана або день перший
На вулиці Богдана Хмельницького, в Музеї літератури, у Рекреаційному залі Колегії Павла Галагана (приміщенні, де ще з 1 жовтня 1871 року щорічно урочисто відзначалося відкриття тої таки Колегії) ввечері 23 квітня 2008 року стартувало нагородження нового лауреата «Глодоського скарбу». Звісна річ, як і кожному офіціозу йому передував неформальний фуршет, з італійським вином і різноманітними канапками, під акомпанемент живої музики, що й забезпечило теплу атмосферу зустрічі. Члени журі тут же на місці розписувались у дипломі переможця, літератори приязно посміхались у фотооб’єктиви, сам Гусейнов нікого не оминав увагою та вдячно приймав численні подарунки у вигляді книжок. Нарешті почалася церемонія, модератором якої був сам організатор, котрий, коротко нагадавши мету зустрічі й побіжно вдавшись до глодоської історії, щиро подякував Лізі українських меценатів, завдяки якій мала відбутися друга, виїзна, частина дійства, й одразу ж розрубав гордіїв вузол, назвавши ім’я переможця − Віктор Неборак.

Далі були оплески, скромний вихід Неборака, слова подяки, вручення диплому й квітів, обійми, поцілунки, а потім, за традицією, до мікрофона запросили не самого лауреата (стратегічний хід: нехай людина від радості отямиться), а його професійних шанувальників.

Першим данину поетовому таланту віддав В. Яворівський, зауваживши, що премія як така не головне («за тиждень у Львові козу поводиш»), а от прецедент такого собі «притягнення Львова в степи», попри всі сьогочасні політичні блюзнірства, видається напрочуд знаковим потвердженням єдності України.

До речі, незважаючи на аполітичний і не спілчанський характер премії, повсякчас резонувало: «єдина і велика Україна», «Схід і Захід разом», «об’єднавча премія», а щодо зовнішності лауреата, то деякі його поціновувачки неочікувано відкрили для себе в ній схожість навіть із… Леніним.

У Музеї літератури

«Скарб до скарбу притягається» − так метафорично висловилася Т. Гундорова про перемогу Неборака, котрий для неї водночас поєднує у собі риси Сковороди, футуриста, герменевта, неоавангардиста, бубабіста і зрештою, є провідником, який проходить шлях Енея.

І. Драч не був багатослівним, натомість поцілував лауреата трохи вище чола, а потім прочитав власну поезію, вже давно присвячену Небораку, що починається словами, на кшталт, «стоїмо раком», а закінчується − «рак-неборак».

Не обійшлося й без сімейних привітань. Тепле слово про свого «кума» сказав І. Малкович, нагадавши, що незабаром у них обох Дні народження (9 і 10 травня), що народилися вони в один рік, що їхні дружини мають однакові імена, що Неборак отримав премію, а він сам… ні на що не претендує. Головним же означником стосовно поета стало слово «культуртрегер», яке напрочуд влучно й відбило особливість цієї непересічної постаті.

До ностальгійних спогадів вдалися Н. Білоцерківець (згадуючи, як, на правах «старшої сестри» по перу, писала рецензії на перші книжки поета), та Е. Соловей (відтворюючи у пам’яті бесіди з минулого, коли Неборак щоразу поставав новим, інакшим, але вже напрочуд артистичним і перспективним).

На запитання допитливих із зали про другого у списку претендентів на премію М. Слабошпицький відповіді не дав. У такий спосіб відповідно вже почала закручуватися інтрига щодо ймовірного переможця наступного року.

І врешті-решт слово отримав лауреат. Поет, як справжній поет, перейшов одразу ж до справи, й аудиторія мала змогу насолодитися хоча й недовгим, але справді напрочуд емоційно-артистичним авторським читанням віршів (для оприлюднення Неборак обрав варіації Псалмів, на які його надихнуло нічне заколисування маленької донечки). Й насамкінець було ще два подарунки: виступ музиканта Едуарда Драча та минулорічного лауреата Тараса Компаниченка разом із його гуртом. Утім, рано чи пізно всі церемонії завершуються й аудиторія розходиться по домівках, щоб… знову зустрітися наступного дня на продовженні свята!

Вперед до Вінграновського, або День другий

Цього року для виїзної частини акції Гусейнов обрав край, що його сміливо можна назвати «Вінграновщиною». Саме туди, на батьківщину поета, і спрямував колеса свого бусика десант києво-львівських літераторів (М. Слабошпицький, А. Качан, Л. Масенко, І. Павлюк), на чолі з криворізьким керманичем і обома лауреатами «Глодоського скарбу», а водночас і миколаєво-одеська делегація (Дм. і Т. Кремені, О. Різників). Час для подорожі, що, крім пізнавально-розважального характеру, передбачала неабияку культурницьку місію, було обрано навдивовижу вдало, адже саме цю весняну пору, коли пишно квітне вишня, так любив Микола Вінграновський, як ностальгійно згадують його сучасники.

Літературний «дисант» на берегах Бугу

Першим пунктом призначення стало село Кумарі, що колись умовно було поділено на дві частини, «ляхи й мужики», у першій з яких і з’явився на світ маленький вигадник Миколка, що його ніякими скарбами світу ще з дитинства ніхто не міг відірвати від книжки (так розповідають родички поета), де на нас уже нетерпляче чекали з хлібом-сіллю і теплими словами у сільській школі. Провівши творчу зустріч з місцевою громадою, послухавши спогади сучасників Вінграновського, передавши до шкільної бібліотеки чималі пакунки книжок, ми попрямували до першої в Україні вулиці, названої ім’ям поета, де й побачили його хату. Втім, не зовсім його, бо стара будівля не збереглася, на її місці вже давно новий дім, але це саме та ділянка, де він колись мешкав, земля, по якій ходив, і, звісно ж, саме ті вишні, що радували його, а тепер і наше око.

Наступним був Первомайськ, місто, де «на три держави півень заспівав», адже історично воно складалося з трьох частин: турецької Голти, російського Ольвіополя та польського Богополя; і почесним громадянином якого ще за життя став Вінграновський. Саме тут, у школі №17, він навчався (до речі, ще одним випускником цього навчального закладу й лауреатом Шевченківської премії є непересічний художник Андрій Антонюк). І знову святковий концерт: спогади родичів і друзів Миколи Степановича, урочисті декламації (Неборак вкотре продемонстрував свою невимушену й потужну артистичність, виголошуючи навіть не власні вірші, а поезії Вінграновського), кобзарський спів… Ми даруємо книжки і просимо школярів їх бодай переглянути, аби не присипалися пилом у бібліотеці. Компаниченко риторично запитує дітлахів, чи бачили вони «Повість полум’яних літ» О.Довженка, де головну роль Івана Орлюка зіграв їх славетний земляк, чи часто мають можливість послухати справжніх українських пісень (не у виконанні співочого ректора), чи знають про скарби, у найширшому розумінні, рідного степового краю. Весь час, замість відповіді, лунають оплески. Всі розуміють важливість і навіть винятковість моменту, проте… ми мусимо їхати далі.

Можливо, комусь це все видається банальністю, але коли ти за кілька сотень кілометрів від Києва, то усвідомлюєш, що існує інший, не столичний світ: світ невеличких міст, селищ міського типу, простих сіл, де приїзд відомих митців (чиїх прізвищ, як правило, більшість того населення й не чула, й не знала) стає справді подією вселенського масштабу. Однак це лише година-півтори, а далі знову морок, морок сірих буднів, коли немає часу й бажання думати про високе, коли відірваність від культурного простору, здається, й не грає ролі, аж знову через місяць-рік-півтора раптом з’являються вони − нескромно названа еліта нації − вони приносять неспокій, роз’ятрюють душу. З ними просто хочеться сфотографуватися, взяти автограф, потиснути руку, подарувати квіти, а потім… забути? чи, може, спробувати щось змінити?

Далі у нас за програмою Мигійський коледж Миколаївського державного аграрного університету, унікальний навчальний заклад, за предтечу якого можна вважати ще сільськогосподарську школу 1890 року, засновану відомим меценатом Віктором Скаржинським, будівля якої збереглась і донині. Митці з усіх сил намагаються утримувати інтерес студентів, вдаючись до імпровізованих жартів (історія Слабошпицького про те, за якими критеріями відбирались учасники поїздки: спершу найталановитіші, потім найрозумніші й, нарешті, найкрасивіші − тож, уявляєте, хто вдома залишився?), любовною лірикою (тут спецом виступає Ігор Павлюк, романтично декламуючи «Ти мене не любиш, так тобі і треба!»), адже чудово розуміють, що вже близько п’ятої вечора, тож молодь не надто оптимістично налаштована, зважаючи на те, що адміністрація навчального закладу ледь чи не силою тримала її, втомлену й голодну, в актовій залі десь уже з півдня, і їм це таки вдається!

Над Бугом заходить сонце…

Просвітницька місія виконана. Місцевим жителям подаровано частиночку інтелектуального скарбу, львівські гості вперше побачили степ (Неборак і Павлюк потрохи шаленіють від нестями), громада загалом відчула атмосферу „Вінграновщини”, надихнулася, перейнялася тим усім і готова до завершального етапу мандрівки. Крім квітучих вишень, автор, як на мене, нині напрочуд актуальної тези − «ми на Вкраїні хворі Україною» кохався ще й у мигійських порогах, на яких він не лише проводив дозвілля, а й знімав «Думу про Британку» (й не лише). Це дивовижна заповідна зона, де можна справді відчути атмосферу козаччини, побачивши Мамаїв камінь і Компанійську скелю, омивши руки в буремному потоці, провівши призахідне сонце й тихо сказавши собі: «Ось таким степ і є. Таким, яким ми чули про нього в легендах, таким, як відчував його Вінграновський, таким, що завжди поруч із нами, таким, що десь далеко-далеко».

У Києві я вже давно не бачила зірок (ті, що на телеекрані, до уваги не беруться, бо їхнє сяйво штучне). Аж тут, повертаючись вночі додому, я глянула у вікно маршрутки й над чорним, сонним степом побачила яскраві вогні. То були зірки. Зірки нашої України: не лише степової, а всієї. На жаль, ми часто їх не помічаємо, а варто лишень уважніше придивитися.

Висловлюю щиру подяку особисто Григорію Гусейнову та Лізі Українських Меценатів в особі Михайла Слабошпицького за надану можливість долучитися до скарбів степової України.