Микола Зеров і «обри»

Микола Зеров

Для того, щоб відповісти на запитання, коли і як прийшла до Миколи Зерова слава, слід погортати сторінки його біографічної хроніки, починаючи від вересня 1917 р., коли Зеров залишив Златопіль і переїхав до Києва.

Над Софійським майданом уже пролунав «золотий гомін»; почала свій відлік історія Української Народної Республіки. Колишній випускник історико-філологічного факультету Київського університету, який протягом трьох років викладав латину й географію у Златопільській гімназії на самому півдні Київської губернії, і тепер не зійшов з педагогічної стезі. З 21 вересня 1917 р. він почав працювати викладачем латини у щойно відкритій Другій українській державній гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, що розмістилася в художній школі неподалік від Сінного базару. Як виявиться, життя Зерова буде пов’язане з цим закладом протягом цілих трьох років – та ще й яких!

Його учні захищали Україну під Крутами, і саме Миколі Зерову довелося промовляти над їх могилою, порівнюючи «крутян» із оборонцями Термопіл…

Обкладинка журналу «Книгарь»

Він «розриватися» між гімназією – і Архітектурним інститутом, де також викладав у вечірні години, між Академією наук – і численними «одноразовими» обов’язками. А в березні 1919 р. з рук Василя Корольова (Старого) Микола Зеров перебрав редагування журналу «Книгарь». Тринадцять чисел цього надзвичайно цікавого часопису, що виходив в екстремальних київських обставинах аж до березня 1920 р., – то теж частина творчого доробку Зерова. А він же ще примудрявся займатися і літературною працею!

Виходило, що життя Миколи Зерова оберталося в невеликому квадраті, епіцентром якого були Золоті ворота. Адже й до Другої гімназії звідси рукою подати, і редакція «Книгаря» розміщувалася неподалік, у будинку №42 на вулиці Володимирській. Так само неподалік, у Георгіївському провулку, мешкав художник Георгій Нарбут, довкола якого гуртувалося коло київських інтелектуалів, серед яких були Павло Тичина, Лесь Курбас, Вадим Модзалевський, Михайль Семенко, Яків Степовий, Юхим Михайлів, Сергій Єфремов, Пилип Козицький, Федір Ернст…

Як згадував художник Михайлів, Нарбут «любив до фанатизму різні обрядові церемонії і вигадував їх із юнацьким захопленням». Гурток друзів-однодумців, за його уявленням, мав нагадувати масонську ложу: Нарбут навіть спроектував печатку, перстень, яким би «посвячувалися» члени «ложі», розробив програму. Композитор Козицький написав музикальні портрети тих, хто входив до товариства, а Юхим Михайлів намалював картину «Музика зірок», яка доповнювала музику…

Георгій Нарбут. Автопортрет з дружиною і дітьми

Своєю людиною у нарбутівському гуртку був і Микола Зеров.

1920 року побачила світ «Антологія римської поезії» у його перекладах. Обкладинку «Антології» виконав Георгій Нарбут. Катулл, Вергілій, Горацій, Проперцій, Овідій, Марціал – ось кого Микола Зеров «змусив» заговорити по-українськи. Відкривалася збірка зворушливо-простодушною поезією Катулла, в якій ішлося про оплакування «горобчика милої моєї»:

Плач, Венеро! плачте, Купідони!
Плачте, люди витончені й чемні:
Вмер горобчик милої моєї,
Вмер горобчик, що вона любила,
І як свого ока доглядала…

Можна лише уявити, як ці Катуллові побивання над горобчиком і над заплаканою милою озивалися в свідомості тих, хто читав рядки славетного римлянина в Києві 1920 року. Картина майже сюрреалістична! Понівечене місто, в якому хто тільки не «господарював» протягом останніх трьох років: Центральна рада, Червона Армія з полковником Муравйовим і номінальним «командармом» Юрієм Коцюбинським, знову Центральна рада, підтримувана тепер військами кайзера, гетьман Скоропадський, Директорія, більшовики (5 лютого – 31 серпня 1919 р.), денікінці (майже до кінця 1919-го), знову більшовики і знову УНР (тепер уже в союзі з Пілсудським)… А 12 травня 1920-го в Києві запанувала радянська влада, – на цілих 70 років!

Що пережив за цей час перекладач римської поезії, викладач латини, редактор «Книгаря», автор сонетів і елегій Микола Зеров? Про це ще не написано.

23 травня 1920 р. не стало Нарбута. Від рук червоних протягом короткого часу загинули художник Олександр Мурашко, педагог Володимир Науменко, гетьманський міністр Петро Дорошенко; денікінці розстріляли поета Василя Чумака і прозаїка Гната Михайличенка; помер історик Вадим Модзалевський, друг і сусід Георгія Нарбута…

Проте життя тривало – і в ньому знаходилося місце й для отих Катуллових «плачів» над горобичком, які пробивалися до перекладача крізь товщу двох тисяч літ…

1922 року у видавництві «Час» побачила світ збірка М.Зерова «Сонети і елегії», присвячена Сергієві Єфремову. Цього разу поет запропонував своїм читачам не тільки переклади улюблених римлян, а й плоди оригінальної творчості. Дивовижно: зовсім скоро Зерова – як і інших «неокласиків» – із «правильним» ідейним блиском в очах картатимуть за відрив від сучасності. А тим часом крізь пелену античних алюзій у сонетах Миколи Зерова якраз і прозирає не що інше, як СУЧАСНІСТЬ! Хіба ж не про неї, сучасність зразка початку 1920-х, ідеться в сонеті «Oi triakonta», яким відкривалася збірка?

А знаєте: в дні тридцяти тиранів
Була та сама навісна пора.
Безмовний Онікс, безлюдна агора
І безголосся суду і пританів.

І тільки часом, мов яка мара,
Ще озивався сміх Аристофанів;
Сократ, як перше, виявляв профанів,
І весело роїлась дітвора.

Так само і тепер. Усе заснуло.
Все прилягло в чеканні Трасибула…
А ми? де ж заступ нам на нашу гич

І сапка на бур’ян, і лік на рани?
Дитяча сліпота? Сократів бич?
Чи невтишимий сміх Аристофана?

Вельми красномовний й епіграф до цього сонета: «А навколо злидні, як гудина, як гич». Коментатори пишуть, що це – слова з розмови Миколи Зерова й Освальда Бургардта, разом із яким Зеров рятувався від голоду в Баришівці, цій, кажучи словами Віктора Петрова, «болотяній Лукрозі».

Обкладинка роботи Г.Нарбута. 1920 рік

Усе тут – гра, така характерна і для Миколи Зерова, і для завсідників нарбутівського гуртка. Поет не особливо й приховує своїх алюзій: злегка прикриваючи свою печальну іронію античною запоною, він рефлексує з приводу того, що відкривалося його очам і душі в порослому травою Києві, в Баришівці, в усій збільшовиченій Україні… Нагадування про Сократа, який «виявляв профанів», про «сміх Аристофанів» – також багато про що промовляють: очевидно, йшлося передусім про авторські самонастанови…

Бо ж хіба не «сміх Аристофанів» чується в іншому сонеті Зерова, «Nature morte»? У фіналі його Маркс, спантеличений «вертепищем», у якому торжествує Хам, спантеличено допитується в німецького соціаліста Фердінанда Лассаля: « – Лассалю! Та невже одвіті ми /За ці криві й понівечені крісла, /За ці брудні й потерті килими?»

Дуже симптоматична ця «аристофанівська» реакція М.Зерова на першу більшовицьку політичну практику!

А в сонеті «Обри» легко вгадується голодна українська реальність початку 1920-х:

І в селах плач. Герої саг і рун
Воскресли знов аварин, гот і гунн
Орава посіпацька, гадь хоробра.

Сільської ситості останній трен,
Усюди лемент – крик дулібських жен
Під батогом зневажливого обра.

Настане час – і більшовицькі «обри» впізнають себе в цих «парнаських» рядках поета-неокласика.

Так само важливим є й естетичний маніфест Зерова, висловлений ним у сонеті «Нова українська поезія». Його останні три рядки часто цитуються в зв’язку з історією київської поетичної неокласики:

Леконт де Лілль, Хозе Вередія –
Парнаських зір незахідне сузір’я –
Зведе тебе на справжнє верхогір’я.

Орієнтири названо абсолютно виразно: строгі класичні форми – на противагу «старосвітчині» й «повітовому смаку».

У заданих обставинах Микола Зеров обирав внутрішню еміграцію.

1924 року вийшли друком його лекції з історії української літератури (1798-1870 р.) – «Нове українське письменство». Він уже знав, що таке популярність. На лекції професора Зерова сходилися студенти з різних спеціальностей. Він мав неймовірну пам’ять, блискучий ораторський хист і просто – людську привабливість, яка по-французьки іменується словом «шарм».

У середині 1920-х не було авторитетнішого літературного критика, ніж Микола Зеров. Через те коли в Харкові розгорілася літературна дискусія 1925-1928 рр., багато хто чекав слова Зерова, яке мало пролунати з Києва. І він таки добряче покепкував над войовничим невіглаством! Щоб пристати на геліоцентричну систему світу, зовсім не обов’язково мати достеменні дані про соціальне походження Коперніка, – іронізував професор Зеров. «Хто перечитував основоположників марксизму, той добре знає, що класовою точкою погляду ніколи не можна користуватися як знаряддям проти загальнообов’язкової логіки», – так само іронічно писав він у статті 1925 року «Європа – Просвіта – освіта – лікнеп», обстоюючи основне своє гасло: «AD FONTES!». До джерел!

Він розумів небезпеку тотального невігластва і шукав альтернативи «обрам» – у людях широкої культури. Важко уявити, що вже тоді, в середині 1920-х, Микола Зеров не відчував, наскільки небезпечні ті «обри» для нього самого.

І вони таки нічого йому не простять. Ні його підозрілої внутрішньої еміграції, ні його знань, ні його друзів, ні його українства, ні його слави.

… Микола Зеров був розстріляний в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937 року. Масовими розстрілами «ворогів народу» «обри» готувалися «гідно» зустріти 20-ліття соціалістичної революції.