Змієві вали академіка Єруслана

«Дати “абетку мистецтва” майже билинному Єрусланові Лазаревичу!» – таку уїдливо-зухвалу ціль убачав перед одним зі своїх «антиплужанських» памфлетів рішучий Микола Хвильовий. Щоправда, сучасному читачеві здається, що скісний іронічний позирк Хвильового у постаті «інакодумця» С. Пилипенка вловлює радше Кощія Безсмертного, ніж вольового богатиря.

Насправді ж літературна дискусія 1920-х рр. із усіма лабіринтами, ба, навіть «Змієвими валами» своєї символічної системи сягнула обширів PR-кампанії, багато в чому недосяжної дотепер. Її «негативним» полюсом найчастіше незмінно лишається пролетарсько-селянський «Плуг» із очільником на прізвисько Папаша, який між рядків історико-літературних студій дедалі загрозливіше підкрадається до червінкового скарбу українського модернізму. Тож мету, поставлену й реалізовану видавництвом «Смолоскип», із такого погляду в жодному разі не назвеш «абеткою». Поява майже 900-сторінкового «Вибраного…» С. Пилипенка, очевидно, мусить позбавити упередженості оцінку мистецького контексту «перших хоробрих». На цей відхід від «застувань симпатій» сподівається і упорядник книжки Ростислав Мельників у своїй обсяговій передмові.

Втім, незаангажований образ Пилипенка малюють не тільки вміщені у «Вибраному» оповідання, байки, статті, нотатки, рецензії, корпус «плужанських» документів, спогади (зокрема, доньок письменника Т. Кардиналовської та А. Гумецької, І. Сенченка, П. Панча, К. Гордієнка, В. Ґжицького, Д. Гуменної, Г. Костюка та ін.). Енергією катарсису заряджена вже обкладинка фоліанта, на якій письменник, котрому часто припасовують епітетну «краватку» – «одіозний», більше скидається на вмиротвореного мрійника доби fin de siècle. На портреті, послуговуючись пасажем із «Третьої роти» В. Сосюри, – «спокійний, чорновусий красень з ніби вирізьбленим з мармуру шляхетним обличчям».

Майже тоді ж В. Домонтович виніс старшим опонентам «неокласиків» по-естетськи єхидний присуд: недоліки вченості нерідко криються за підкреслено живописним виглядом артистичної натури. Хай там як, але один із переконливих винятків цієї модерністичної теореми уособлював якраз С. Пилипенко (до речі, «літературний хрещеник» О. Олеся). Не ставши дипломованим славістом, він не просто здобув колосальний досвід редактора та видавця, а й керував Інститутом літератури імені Т. Шевченка фактично від часу заснування цієї установи. «Знаменитий портфель» – так поважно, судячи з примітки до однієї з опублікованих світлин, сприймалася постійна (як рефрен у билинах) деталь пилипенківського іміджу. І академічна виваженість не виявилася всього-на-всього заручницею схожих біографічних штрихів.

Запрошення до полілогу із найширшим читацьким колом, що прикметно, почасти підпадає під таку примхливу у ХХ ст. категорію, як кларизм. Намагання досягнути прозорого тексту спершу скеровує Пилипенка на опанування байки (вигадливої, неезопівської, – завважував М. Йогансен, – хоч подекуди й настирно виховної). Розробленість жанру, включно з експериментами параболи в пісенній, класичній, верлібровій формах, несподівано призвела до притлумлення прозового доробку письменника. Воднораз, на думку критика О. Ладена, «С. Пилипенко – це український Генрі, і, мабуть, єдиний».

У його новелах, безумовно, проступають й інші, не менш важливі, стильові обриси. Увага до обрамлення, циклізації, місткого пуанту, конкретної та динамічної фрази, доречно проміряного натуралістичного намулу (з трепетною частотою автором уживається прикметник «брезький») – такі риси змушують переосмислити й період 1920-х. Цей час, по суті, багато в чому є переходом від раннього модернізму до зрілого. Прозовий дебют С. Пилипенка в 1922 р. іще не надто віддалений від періоду мовчання «покутської трійці», коли поглибити її мисленні регістри лишалося справою літературної честі.

Оцінювати лідера «Плуга» виключно як реаліста (чи, тим паче, як предтечу соцреалізму) було б досить недалекоглядно. Він, вірогідніше, пройнятий умовною стефаниківською надметою «закасувати Мопассана» (між іншим, новела «Жовтий ридикюль» вартує осібного компаративного огляду поряд із мопассанівськрю «Шворкою»). Врешті, чим «постпокутянство» (на Слобожанщині та Наддніпрянщині!) не альтернатива напівутопічному «азіатському ренесансу»?

Зосереджуючись і на реалістичних, і на низці експресіоністських, символістських, імпресіоністичних ходів, Пилипенкові навдивовижу часто вдається оминути монотонну модерну есхатологію. Врешті, пролетарського письменника зі «справжнім другом початківців» Ласоцьким «примирить» нарис про те, як «на берегах оспіваного Гоголем… ударники ходять гоголем» («Безпрізвищний» (Оповідання ударника); метикуватий наратор не видасть товариша, котрий дістане дружині «східні» туфлі у той же спосіб, що й мисливці Остапа Вишні дичину («Чув’яки»); редакційна машиністка Кароліна облишить родинну ідилію «завжди плохенького» Карпа Макаровича – похилого Акакія та Дон Жуана в одній особі, – хіба сум’ятливо згодиться сходити з ним у кіно («Любовні пригоди»)… Лірика в рамках нібито найпрагматичнішого з тогочасних літугруповань, – напевно, поданий оксюморон чимало важить у прочитанні цих «Вибраних творів».

Однак постать самого Пилипенка смолоскипівський том усе ж позбавляє відтінку оксюморонності й при цьому полишає кілька – на жаль, чомусь поки інтимних – запитань читачеві. А чи стане, – підморгують таймзньюроманівські рядки, – теперішня, міська, т. зв. масова література злютованою культурною силою, ігноруючи місце свого, не обов’язково академічного, Єруслана? Йдеться про Єруслана, а не про Патріарха). А чи скоро повернеться звичка в рецензії вказувати на хирлявість фабули та мови, якщо «видно бажання писати й… невміння писати» (з відгуку С. Пилипенка на прозовий дебют І. Полярного (Багряного)?..

Однобокість усувається.
Змієві вали затамували подих.
Плуг зостається в камені. Як Ескалібур.