Ця неймовірна історія стала відомою завдяки Федору Бурлацькому, колишньому раднику Микити Хрущова. У своїй книзі про головного творця постсталінської «відлиги» він переповів розлогу відповідь Микити Сергійовича на запитання про те, звідки в нього, Хрущова, взялася відвага, щоб виголосити знамениту доповідь на ХХ з’їзді КПРС, у якій розвінчувався культ особи Сталіна. Ось що запам’яталося Ф.Бурлацькому, який у вузькому колі слухачів на власні вуха чув усний «мемуар» свого шефа.
«Мене часто запитують, як це я раптом вийшов і зробив цю доповідь на ХХ з’їзді, – розповідав Хрущов. – Стільки років ми вірили цій людині. Підносили його. Створювали йому культ. І ризик теж був величезний. Як ще поставляться до цього керівники партії та зарубіжні діячі, і вся наша країна?
Так ось, я хочу розказати вам історію, яка мені запам’яталася з дитинства, ще коли я навчався грамоті. Була така книга «Чтец-декламатор». Там друкувалося багато дуже цікавих речей. І прочитав я в цій книзі оповідання, автора не пам’ятаю.
 |
| Микита Хрущов на трибуні на ХХ з’їзді КПРС. Москва, лютий, 1956р. Фото з сайту www.dt.ua |
Сиділи якось у тюрмі в царські часи політв’язні. Там були й есери, і меншовики, і більшовики. А серед них виявився старий чоботар Піня, який попав у тюрму випадково. Ну, стали вибирати старосту по камері. Кожна партія пропонує свого кандидата. Вийшла велика суперечка. Як бути? І тоді хтось запропонував чоботаря Піню, лагідну людину, яка не входила в жодну з партій. Посміялися всі, а потім погодилися. І став Піня старостою. Потім сталося так, що всі вони вирішили з тюрми втікати. Стали рити підкоп. Чи довго рили, невідомо, але вирили. Ну, і тут виникло питання, кому йти першому в цей підкоп. Адже, можливо, тюремне начальство вже довідалося про підкоп і жде там з рушницями. Хто першим буде виходити, того першого й смерть застане. На есерів-бойовиків показують, а ті на більшовиків. Але в цей момент із кутка підводиться старий чоботар Піня й каже: «Якщо ви мене вибрали старостою, то мені й треба іти першим». Отак і я на ХХ з’їзді. Раз уже мене вибрали Першим, я повинен, я зобов’язаний був, як цей чоботар Піня, сказати правду про минуле, чого б це мені не коштувало і як би я не ризикував».
Імені автора оповідання Хрущов, як він сам зізнався, не запам’ятав, зате сюжет вичитаної ще в дитинстві історії відтворив досить точно. Настільки точно, що історикові літератури нескладно назвати твір, про який ідеться. Це – оповідання Володимира Винниченка «Талісман».
Цікаво, що твір Винниченка вперше побачив світ саме в тому місті, у якому Хрущов виголошував свою знамениту доповідь, себто – у Москві, де письменник тоді, 1915 року, переховувався, перебуваючи на нелегальному становищі. Що ж до життєвого матеріалу, з якого Володимир Кирилович «добував» зерно сюжету, то ним, цілком можливо, послужив безпосередній досвід самого автора, якому кілька разів довелося побувати в Лук’янівці.
 |
| Володимир Винниченко |
Втім, як би там не було з творчою передісторією, головне – саме оповідання. За багатьма своїми ознаками воно дуже «винниченківське». Винниченко – парадоксаліст. Сюжетна інтрига в його «малій прозі» нерідко будується на карколомній метаморфозі, що відбувається з героєм. Так і цього разу: тихий, непомітний, полохливий єврей Піня – постійний об’єкт насмішок співкамерників! – несподівано для всіх стає ідеальним старостою, якому вдається те, що не вдавалося його попередникам. У тюремне повсякдення він вносить організованість і порядок.
В.Винниченко, аби підсилити враження від того, що сталося з Пінею, ефектно використовує контраст, акцентуючи спочатку на упослідженості й мізерності (навіть фізичній!) Піні, – а потім на його зібраності, чіткості, зрештою – владності. Все відбувається, наче в казці, думає оповідач цієї історії, теж в’язень: Іванко-дурник перетворився у царевича.
Але дурник не стає самодуром! Усупереч поширеній думці про те, що влада псує людину, з Пінею відбувається якраз усе навпаки. Отримана з рук співкамерників «влада» пробуджує в ньому передусім ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Винниченко, звісно, дав собі волю, дотепно змальовуючи українські вибори з їх абсурдистикою: всі ці анархісти-індивідуалісти, кадети, соціал-демократи, яких об’єднують хіба що тюремні стіни, так затято-засліплено зчепилися в боротьбі за примарну ВЛАДУ (кожна «партія» хоче мати за старосту неодмінно СВОЮ ЛЮДИНУ!), що й справді – влаштувати всіх одразу може хіба що «вишкребок» Піня. Ніхто ж не гадав, що «вишкребок» стане «командиром». Що зуміє завоювати авторитет. Що насмішки вщухнуть, а в анархіста Залєтаєва навіть прокинеться «жаба», яка мститиметься Піні за ущемлені амбіції самого Залєтаєва. Що в критичній ситуації, коли комусь треба брати на себе відповідальність, Піня скаже ті слова, які запам’яталися Микиті Хрущову: «Хто тут командир? … Раз я кажу, що я піду, то я таки піду».
ПІДУ – на вірну смерть. У проритий в’язнями підкоп, щоб «взяти» на себе вартового – і дати іншим утекти з тюрми.
Адже хтось – МУСИТЬ.
Піня знав, розумів, що він відповідальний уже не тільки за себе. І що тягар «влади», хай і мимовільної, позбавляє його права на вагання і страх. Адже з якогось часу він належить собі лише тією мірою, якою належить іншим…
Виходить, Микита Сергійович Хрущов «прочитав» цю страшну логіку ВЛАДИ ще тоді, коли зі сторінок «Чтеца-декламатора» йому явився той дивний Винниченків єврей Піня?
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
