Тоні Морісон

Слави можна прагнути, про славу можна мріяти, але найкраще й найприємніше – її здобувати. Маленька Хлоя Ентоні Віффорд (справжнє ім’я всесвітньо знаної американської письменниці Тоні Моррісон, 1931 року народження), яка виховувалась у родині простих чорношкірих робітників з Огайо, навряд чи колись серйозно думала, що не лише прославиться на весь світ, а й прикладом власного життєвого шляху і творчості звільнить мільйони афроамериканців від комплексу меншовартості, перетворивши чорний колір на повноцінний і самодостатній елемент американської культури та свідомості.

Саме їй належать сміливо-дотепні слова, що «Білл Клінтон – це перший чорношкірий президент Америки», бо ж він кохається у грі на саксофоні, полюбляє їжу з Макдональдса та є вихідцем із бідної неповної сім’ї арканзаських трудівників. Отримавши гуманітарну освіту в Гарвардському та Корнельському університетах, вона почала свою кар’єру з пересічної редакторської посади, а нині ще й досягла звання професора Прінстонського університету і стала членом Американської академії та Інституту мистецтв і літератури, а також членом Американської академії гуманітарних і точних наук.

Хочете − вірте, хочете − ні, але Тоні Моррісон про свій шлях до слави ніколи не знала, «як це було» в неї насправді. Звісно, вона частенько слухала розповіді своєї бабусі, колишньої рабині, про всі жахи рабовласництва та прочитала чимало літератури про ті непрості часи, однак ніколи не чула історії чорношкірої рабині Маргарет Гарнер і тому була немало здивована, довідавшись від доскіпливих критиків-пошуковців, які відразу ж, познайомившись із її на той час уже п’ятим романом – «Beloved» («Улюблена» – на жаль, англійський текст досі чекає на свого українського перекладача), почали дошукуватися яких-не-яких прототипів і підняли назовні цю вже давно припалу пилом розповідь, що майже ідентично відтворила події реального життя.

Діялося все далекого 1856 року в південному штаті Огайо, куди з Кентуккі втекла разом із чоловіком і дітьми молода жінка Маргарет Гарнер. Коли ж колишній хазяїн розшукав їх і приїхав, щоб повернути на свою ферму, вона перерізала горлянку власній дворічній дочці, аби та не росла в рабстві.
Решту дітей і саму матір вдалося врятувати, потім Маргарет судили за псування приватної власності (sic!). Ось така одна з численних трагічних історій минувшини. Щоправда, тепер вона схожа на химерний міф. На той час, коли Тоні Моррісон написала свій твір, існували вже грубі томи, присвячені долі стражденних рабів і рабинь, аж раптом з’являється ще один роман. Здається, вже остаточна крапка над «і». За словами відомого критика, літературознавця і поета, професора Т.С. Еліота, нова чорношкіра письменниця зробила не багато, не мало, а просто всуціль «перекроїла американську літературну історію ХХ століття».

Книжку одразу ж пошанували і задекларували як перший авторський бестселер, що в одну мить розбурхав увесь літературний простір. Спершу вона отримала Пулітцерівську премію (1988), а за кілька років на неї звернули увагу й поважні шведські академіки, і вже 1993 року роман здобув Нобелівську премію (досить швидка реакція як для скрупульозної Нобелівської комісії). У літературному світі це, звісно, блискавично спричинило неабиякий розголос − і небезпідставно, адже то був перший Нобель, вручений афроамериканській письменниці, або просто чорній жінці. Дехто з консервативного табору навіть обурливо зауважував, що комітет займається відвертим підлабузництвом, даючи премію представниці такої очевидної меншини. Втім, дуже швидко пристрасті вщухли, бо ж твір врешті-решт спокійно «прочитали» та навіть уважно перечитали, й він дійсно-таки справив враження, гідне титулу нобелівського лауреата. Якщо досить коротко, то це своєрідна жіноча версія суміші фолкнерівської Йокнапатофи та маркесівського Макондо, дивовижне поєднання християнства і самобутня міфотворчість з яскраво-«чорними» акцентами, почасти фрагментарний потік свідомості й монтаж у стилі В. Вулф, неймовірна психологічна емотивність і глибинна ліричність пейзажів під акомпанемент витонченої музичності й поетичності. Це історія Сполучених Штатів Америки під автентичним кутом зору зухвалої афроамериканки.

Однак цим історія аж ніяк не обмежується, бо ж надворі панує доба інформаційних технологій, тож далеко не всім вистачає часу на читання, тому перевага часто надається візуальним мистецтвам. З огляду на це і з дозволу самої шанованої авторки, її книжку, а заразом із нею й оповідь про життя однієї американської рабині (ім’я їм було колись − легіон), 1998 року екранізував відомий режисер Джонатан Демм. До речі, головну роль у стрічці, яка називалася так само, як і роман – «Beloved», зіграла не одна з численних посередніх американських телезірок, а найпопулярніша чорношкіра ведуча Сполучених Штатів − Опра Уінфрі (запізніла хвиля її славетних ток-шоу нещодавно пройшла й Україною), що також вочевидь посприяло успіху фільму, хоча й не принесло жаданого Оскара (хоча шанси були досить серйозні).

Проте на цьому історія знову ж таки не припинилася, й усі, хто не встиг прочитати роман або подивитися кіно, отримали змогу його послухати. Ні, не на банальних дисках, а в театрі, бо ж 2005 року відбулася прем’єра опери „Маргарет Гарнер”, чия постановка коштувала понад два мільйони доларів. Лібрето до неї, звісно, написала сама Тоні Моррісон, яка, незважаючи на появу нових творів, завжди залишалася вірною своїй «улюбленій», котра принесла їй неочікувану, але вже віковічну славу.

Письменниця скромно зауважує: «Я cправді вважаю, що спектр емоцій і поглядів, який є у мене як у чорної і як у жінки, ширший, ніж у тих, хто не є ні тим, ні іншим». Навіть нині, у вже досить поважному віці (кому цікаво – рахуйте самі, хоча стосовно леді це не зовсім етично), вона залишається активним учасником і літературного процесу (її останні книжки звернені вже до дітей), і феміністичного й «чорного» рухів.

Не знаю, як авторка уявляла свою найвідомішу героїню, – втім, маємо змогу поглянути на неї очима Томаса Саттеруайта Нобла (1835–1907), художника, чия картина «Сучасна Медея», інспірована сумнозвісними подіями давнини, й названа, повсякчас апелює до прийдешніх поколінь, аби не забували, що, на жаль, історія античної героїні, яка власноруч убила своїх дітей, якось повторилася й у нібито демократичному американському суспільстві. Тоні Моррісон пам’ятала та написала про це.

Втім, не заради слави, а заради іншого – минулого, теперішнього і майбутнього, заради однієї єдиної «улюбленої».