Я йду мити посуд…

Поділитися
Tweet on twitter
Гапа Н. Карпа. Ппппппппппппппп… - Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2007. – (Серія «Аґресивна бібліофілія).
Гапа Н. Карпа. Ппппппппппппппп… - Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2007. – (Серія «Аґресивна бібліофілія).

Така ось історія: однієї неділі від Василини пішов чоловік. Вона, бідна, схопилася за голову, не знаючи, що далі з собою робити, і тут раптом із рота в неї полізли мотузки. Чоловік походив собі, походив та й повернувся, бо що то є чоловік без жони? А Василина забачила чоловіка свого на порозі, хотіла до нього слово мовити та й вдавилася мотузкою, яка саме з неї виходила. Чоловік повитягав з неї все мотуззя, яке ще лишалося, й пішов на подвір’я вішатися. Бо ми і є для того, щоб жити на цьому світі разом і піти з нього в один день.

Текст цей так і називається – «Мотузки», і ним майже завершується книжка Гапи Н. Карпи під назвою «Ппппппппппппппп…». Навіть не знаю, в чому справа – книжка написана з фантазією і помітним стилістичним старанням, і так у ній багато наплетено алегорій, а в голові засіли ці мотузки. Певно, така вже природа притчі. Як, зрештою, й просто будь-якої гарно розказаної історії.

Книжка складається з двох повістей («Deleted.doc» та «Я і третє імено») і кількох зовсім коротких оповідань, чи, може, й шкіців. Ага, і ще чогось на зразок авторської передмови, в якій читаємо, наприклад, про семиголових зайчиків, медуз і молитву на вервиці. На передмові можна не зупинятися – попри всі очікування, з неї все одно не дізнаєтесь, чому книжка так називається. Назва ж, окрім того, що є дуже навіть піарною (ніяк неможливо погодитися з Іздриком, який написав в анотації, що книжку з такою назвою годі продати), створює ще й феноменальний ефект: якщо спробувати старанно її вимовити, то ви просто мовчатимете кілька секунд, не розтуляючи губ. Книжка, в назву якої винесене чисте письмо, знаки, що глушать свою фонетику, навряд чи відкриється перед вами, як великодній балаган, повний своїх великодніх спокус. Мовчання – коли очікуваним є зазивання – привертає до себе увагу, але тривалу маломовність небагато хто здатний витримати. А Г. Н. К-па є авторкою вкрай ощадливою. І не дивно, що дехто зі «звичайних» – тобто не зіпсованих теоретичними лектурами – читачів свідчив, що книжка читається повільно і важко. Нагадує концентрат, витяжку з якогось можливого об’ємнішого тексту. Може, так і є.

Але мені воно якось зрозуміло – у двадцять завжди хочеться стрибнути вище голови, ще й так, щоб спідничка не задерлася. У двадцять найчастіше бувають дві крайності. Перша – це надмірна вимогливість до себе, коли відсікаєш більшу частину написаного (от звідки він – цей «Deleted.doc») чи нескінченно просіюєш його крізь дрібне сито, так, що лишається власне такий концентрат, есенція. Друга – це нарцисична й блаженна розпруженість, коли пре і досить – anything goes. Друга може загрожувати більш чи менш небезпечними для оточення формами графоманії, перша – патологічною невпевненістю в собі і надмірною залежністю від взірців. Може загрожувати, але не мусить. Бо і з першої, і з другої категорії початківців можуть вийти добрі письменники.

Немає чого довго розводитися – Г. Н. К. є панною з першого дому: інтелігентна й начитана дівчинка, яка більше за всіх дияволів боїться написати якусь банальність. Вона – «інший текст», поки що (чи, можливо, вже – не розуміюся на таких речах) навіть не тіло, котре з біологічної необхідності мусило б уранці прокидатися («штамп»), заварювати cобі чай («штамп»), лягати до сну («штамп»), коротше кажучи, страждати («штамп»). Все було б просто і викликало б хіба що поблажливу посмішку, якби не одна ковзка зона, яка й має підстерігати читача будь-якого достатньо доброго літературного тексту, – у Карпи є дивовижна (знов преться на кінчик язика поблажливе: «як на її вік») здатність самодистанціювання, що обертає лінзи іронії іншим боком: «При поступленні на курс [психотерапії. – О. С.] усім треба було пройти співбесіду з Доктором. (…) Мені Доктор задавав дурнуваті запитання, і я, на жаль, нічим його здивувати не могла. Я боялася, що здамся йому банальною посередністю».

Така вона, оповідачка у «Deleted.doc» – приблизно одного віку з авторкою дівчина, яка виростила й доглядає в собі свої неврози, як домашню тваринку. Але от вивернення нормальності, довкола якого й рухається весь цей текст, має посмак навмисної інфантилізації, це гра за досить простими правилами, хоча не кожному гарантовано від неї однакове задоволення: у привілейованому становищі ті, хто сам колись (наприклад, у свої двадцять) уявляв себе вишуканим невротиком, квіткою зла, розкішно-непередбачуваною на тлі однакових фікусів і гераней, або ж, чого доброго, і сам вів, як пацієнтки Доктора, свій «ультрасуїцидальний» щоденник. «Буває, йдеш собі, – розповідає далі Карпина героїня мудрому Докові, – а здалеку песик біжить-біжить просто на тебе, а прямо перед тобою візьме і зупиниться, а іноді навіть присяде. Так весело стає, – сказавши, я зрозуміла, що бовкнула дурницю. Зараз він подумає, ніби я тупа тварюка і мені місце у школі, а не в клініці». Еге, маємо тут повний набір: нічні блукання коридорами клініки, симуляцію самогубства і нервовий сміх, Селінджера в глибинах нічних столиків і, відповідно, перші самостійні проби пера; сни і перебої у рівномірній подачі реальності, помірно вдалу мовну гру (наприклад, «Люди, що випадають з розеток», – Людмили, себто) і навіть (ого!) романний гепі-енд у вигляді того-таки селінджерівського Голдена, котрий (не без божистого посередництва великого Дока) з’являється власною персоною в яскраво освітлених дверях кухні. Втім, досить трохи підняти очі, щоб побачити, як над усім цим, ніби сардонічний демон, витає ще одна літературна тінь – Ґомбровича, чиє «Фердидурке» також лежить у якомусь закутку того самого нічного столика, – і саме він, той прокурор наївності, жорстокий бич усякого дітвацтва, пильнує над рятівною дистанцією – між пером, текстом і оком.

Якщо у «Deleted.doc» дитинний за своєю природою страх банальності відчужений, зведений до предмета іронічної рефлексії, то в «Я і третє імено» він ще відчутний на рівні самого письма – звідти, ймовірно, і береться важкочитабельність і штучнуватість тексту (задля справедливості треба сказати, що на час його написання авторці було 17 років, так що яка вже там дистанція – то було б навіть дивно, як дитина з бородою). Загалом, уся повість є розлогою і досить тьмяною метафорою, хоча, якщо закортить, її можна звести до такого собі повторюваного ініціаційного сюжету: вона (героїня) прощається зі своїми «викупаними янголами» і входить у «ляльковий дім» (світ дорослих), де їй – після низки фантасмагоричних пригод – дають ім’я й визначають «власне місце на поличці», серед інших ляльок. Міфологічна модель замикається втечею додому, аж до найпершого дому (утроби), і зрештою розривається у реальність дійсним народженням, входом до світу «нових духів», яким героїня вже не опирається (тобто дозволяє себе «наректи»). Що ж, за другим перегортуванням тексту все трохи розвиднюється, але повість тим більше скидається на багатоповерховий метафоричний торт, який висить у повітрі. Бо зробити так, щоб він іще й стояв на столі з чотирма ногами, і щоб це до того ж було небанально, – то вже перший професійний літературний мозоль. Ну, нічого, проба пера – вона і є проба, зовсім не провальна, треба сказати. До речі, а що, якби уявити собі, ніби «Я і третє імено» написала котрась із героїнь «Deleted…»? Не такий уже й поганий вийшов би метасюжетний хід, еге? А книжка, що наразі трохи розбалансована, набула б двох коліс однакового розміру і поїхала б собі, як нормальний дорослий велосипед.

Але Гапа має дуже помірне замилування до ігор: вона, наприклад, навмисне відсікає всіляку інтертекстуальність, змушуючи читача лише почухати себе по високому чолі: «а якби ти не читала й не знала всіх орвеллів-керроллів-і-ортеґів-і-ґассет, то що тоді?», і аж до такого пасажу: «Хочете, я поселю в повість Алісу Керролла, але тоді канат читацької терпимості врешті-решт урветься… Та про що я? Ні, дорогі мої, я йду мити посуд». Манірна гримаска? Може, й так. Але є щось симпатичне в цьому жесті відмови від писання. Авторка рвучко встає з-за клавіатури, щоб, можливо, повернутися назад через хвилину, але вся справа в самій лише миті, коли пальці відриваються від клавіш. Це така собі найпростіша трансгресія, вихід із клітки тексту, щоб озирнутися навколо. Хочете доказів? Ось: «”Нестача тексту?” – або мені здається, або він [Бібліотекар. – О. С.] справді це запитав. “Ні”, – відповідаю. Не думаю і доповнюю: “Очей”».

Авторка, яка вміє зробити це – хоч ненадовго вислизнути з власного тексту, ніби з вечірки, і поглянути на нього збоку, – вже не втрачена для рідного письменства. Отже, найгірші рифи Гапа Карпа обійшла, тепер їй, мабуть, можна знизити тиск літератури в літературі, зручніше всістися в кріслі й почати оповідати. Зрештою, слухайте – вона вже почала.