Приватна історія Гайового Григорія

Є книжки-події. Є книжки-повії. Є книжки-скарби та книжки-скарги. Є книжки, які виходять невідомо для кого. Може, навіть самі для себе. Такі собі речі в собі… Перепрошую за таку довгу інтродукцію, в яку втелющився ще й каламбур.

Тепер по суті. Пропонована рецензія могла називатись у цілком народницькому (чи то народнопоетичному) стилі: «Тиць – бабин Гриць». У цьому контексті між «тицем» і «Грицем» можна було би втулити до рими ще один «…иць», як це зробив видатний письменник Артур Пепа в інтелектуальній бесіді з не менш видатним професором Доктором. Бо саме за таким принципом і вміщено деякі тексти у свіженькій книжці Гриця Гайового «Постамент». Але не сплутуймо дискурси (з парадигмами й парадогмами). Бо ж там, де виникає анархія ієрархії, завжди присутня й претензія на оригінальність. Звернена часом невідомо до кого.
Втім, у випадку з «Постаментом» це питання з’ясувати неважко. Допомагають, як завжди, титулка й анотація. Отже: це видання – «постамент для пам’ятника з окрушин навколородинної та колежанської хроніки», здійснене «коштом родини автора за сприяння друзів» і яке «має певну історичну й літературну цінність з точки зору своєрідної характеристики епохи, оспіваних героїв та манери письма самого автора». Після цих слів так і хочеться вигукнути: «Ого-го! Якщо це тільки заявка на постамент, то який же буде сам пам’ятник?!» Але не треба квапитись так вигукувати, адже що путнє можна спорудити з «окрушин хроніки»? Розрахованої, вочевидь, на найширше коло родичів, друзів і колег. Які, зібравшись довкола родинного, дружнього чи колежанського вогнища, з насолодою читатимуть про себе в цій п’єдестальній книжці й нею ж підтримуватимуть вогонь.

Не в міру скромний автор, видавши цю книжку до свого 70-ліття й зібравши в ній вірші різних років, «переважна більшість з яких не була призначена для публікації», аж на 156-ій сторінці зовсім уже не в міру скромно зазначив:

Сім книжок письменник має,
Та ніхто про них не знає.
Ці книжки – їх тільки сім! –
Прочитати треба всім!

Хто адресат цієї епіграми, наразі визначити неможливо. Певно, це справа прийдешніх поколінь філологів, графологів та графоманологів.
Що ми бачимо, впритул наблизившись до «Постамента» Гриця Гайового? Звісно ж, окрушини, з яких він складається. Перша (і, до речі, найцікавіша) – це «Начерки до політичного і творчого життєпису» (ану ж бо, вгадайте чийого!). З цього начерку ми дізнаємося про нелегку долю батька й матері героя, потім – про таку ж долю самого героя, – аж до 1957 року, до моменту, коли він, несправедливо відрахований із журфаку Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка на підставі одного – та й то сумнівного – політичного доносу, єхидно запитує того, в кого марно шукав підтримки та справедливості: «Скажіть, будь ласка, ви справді ректор університету академік Швець чи, може, ви дільничний міліціонер у штатському?..» На цьому «одному з кульмінаційних моментів» своїх начерків Гриць Гайовий свідомо уриває записи, «аби зайве не втомлювати читача занудною прозою», а швидше – щоб заінтригувати своїх імпліцитних і спонукати їх до придбання оптом і вроздріб наступної своєї книжки.

Далі йдуть римовані (незрідка навіть дуже оригінально й вишукано) окрушини, які являють собою ранні студентські спроби, фейлетони та епіграми, грайливі дратувалки на однокашників: окрему рубрику становлять їхні карикатурні мор… даруйте, парсуни, власноруч виконані Грицем Гайовим у студентських конспектах і поза ними. Чимало місця займає власне родинно-побутова хроніка, щедро пересипана світлинами з сімейного архіву. На передньому плані багатьох цих світлин підозріло фігурують батареї пляшок не з ситром і навіть не з сидром, а супроводжуються вони своєрідними одами й мадригалами, що, певно, слугували авторові перепустками за святковий стіл. Та й мотиви цих гімноспівів (новотвір Г.Гайового!) не вельми різняться.

День сьогодні мій – іменини,
А я й досі ще не хиляв…
(стор. 96)

Ладнайтесь – і сідайте «на коня»!
Ікра червона – ні, не кабачкова! –
Така закуска під завісу дня…
(стор. 102)

А кому тепла бракує –
Оковитою зігрій
(Тільки цур без перепою!)…
(стор. 103)

Пийте, любі гості, вволю,
Наїдайтесь досхочу.
Ну, а щодо алкоголю –
Я мовчу…
(стор. 105)

А ще далі – теж римовані дарчі написи Гайового до своїх попередніх книжок, ювілейні акроприсвяти й доволі складні та надзвичайно цікаві акровірші, ну, а вінчають весь цей вінегрет ім. Олів’є… правильно: присвяти й віншування, адресовані колегами з літературного цеху авторові «Постамента».

До речі, це вже не перший подібний проект пересмішника, язичника, гайдамаки, баламута й зануди із зануд (усе – іронічні самовизначення Гриця Гайового!). Були ще два його видання «Пересмішника на Парнасі», натоптані аналогічним матеріалом, зокрема, друкованими та забракованими колись статтями й рецензіями. До «Пересмішника-2» було включено й місцями сфальсифіковані відгуки в пресі на «Пересмішник-1» (у примітках до свого «Постамента» пан баламут на ці видання щедро посилається). Отже, жодного року без нового кроку (до проголошення себе пам’ятником)! У наступній книжці Гриця Гайового, певно, буде розділ дарчих присвят, викарбуваних на «Постаменті». Одну з таких, нахабно випереджаючи подію, ексклюзивно пропоную зараз:

Загадка-присвята
для молодшого брата (по перу)
По Бучі мотається,
з усіма стусається,
інколи кусається –
і ніколи не кається…