Віктор Гюго, звісно, помилявся, коли говорив: «Бог створив воду, а людина – вино», бо, насправді, все почалося від старого доброго Діоніса, або Вакха, або Бахуса. Адже саме завдяки його смачнючим виноградникам наші пращури долучилися до мистецтва виноробства, а заразом і споживання виробленого продукту. Аби віддячити люб’язному божеству, вони й почали регулярно організовувати веселі оргії-вакханалії, а також практикувати святкові дійства у вигляді театральних вистав, зокрема, трагедій – «співів цапів», на честь улюбленого бога. Aqua vitae, по-нашому ж – оковита, стала невід’ємним елементом будь-якого творчого акту й вочевидь співвідносилася з божественною амброзією, яка гарантувала жадане натхнення (ще й яке!).

Серед ста семи лауреатів Нобелівської премії «чистокровні» американські письменники (не беремо до уваги польсько-американського поета Ч. Мілоша, єврейського прозаїка США польського походження І. Зінгера та вкрай європеїзованого англо-американського автора Т.С. Еліота) обіймають вісім позицій. І п’ять із цих обранців долі становили алкоголіки, а саме Сінклер Льюіс, Юджин О’Ніл, Вільям Фолкнер, Ернест Хемінгуей, Джон Стейнбек. Тверезниками в цій компанії залишалися лише Перл Бак, Сол Беллоу й Тоні Моррісон. Здається, не надто весела статистика як на здоровий спосіб життя, що його так люблять проповідувати янкі.

Можливо, таку слабкість варто пояснювати залежністю від традиції, а саме від традиції, закладеної авторитетом Едгара По, котрий неодноразово потрапляв до лікарні з діагнозом – «біла гарячка». Його впливом можна тоді роз’яснити й аналогічну слабкість у колах французьких авторів початку ХХ століття, які саме й перевідкрили цього письменника світові. Так Поль Верлен щиросердо зізнавався, що п’є не для того, аби пити, а для того, щоби справді напитися. Бодлер же навіть намагався пояснити алкогольну залежність свого натхненника По, зауважуючи, що для того алкоголь ставав зброєю, за допомогою якої можна було вбити підступного черв’яка всередині себе.

Ернест Хемінгуей

Нині саме американські автори лідирують в англомовних списках під промовистими назвами «Топ 10 (чи «Топ 15) видатних письменників-алкоголіків». Дослідженню відповідного феномену було присвячено вже чимало робіт. Наприклад, 1988 року світ побачила книга Дональда Гудвіна (Donald Goodwin) «Алкоголь і Письменник», де автор вкотре констатував невтішний факт, що алкоголь забезпечує натхнення та полегшує креативне мислення, яке добряче сприяє процесу писання. Водночас він зауважив, що оскільки письменники за своєю натурою є одинаками-відлюдниками, а алкоголіки, натомість, постають індивідуалістами-самітниками, то відповідно алкоголь і письмо мусять невблаганно крокувати пліч-о-пліч. Гудвін навіть зізнався, що якось проводив аматорський експеримент. Упродовж тридцяти хвилин він складав у голові список із хворих на алкоголізм американських письменників. Як результат, отримав 48 позицій і лише одна з них не належала автору XX століття (її, як можна здогадатися, посів зачинатель цієї традиції спраглих – Едгар По).

Перший американець, який здобув Нобелівську премію (1930), Сінклер Льюіс, відомий своїми романами «Мейн-стріт» («Головна вулиця») і «Беббіт», за сумісництвом був одним із найзапекліших письменників-алкоголіків. Беззаперечну перевагу він надавав бренді і міг преспокійно випивати понад кварту цього духмяного напою на добу (трохи більше одного літра). Друзі згадували, що інколи о сьомій годині ранку навіть важкувато було здогадатися: чи вже першу склянку в новому дні випиває Льюіс, чи нарешті закінчує вечірню пиятику.

Наступний лауреат славнозвісної премії від Сполучених Штатів (1936), Юджин О’Ніл, був водночас і першим представником американської драматургії, яка під його прапорами вийшла на світову арену (найбільше знана у нас п’єса «Кохання під в’язами»). Вважають, що вирішальну роль у його алкогольному становленні відіграли літні канікули, проведені у Гриніч-Віллідж (богемний район Нью-Йорка, частина нижнього Манхеттена), де він став постійним клієнтом бару «Золотий лебідь». Відтоді, подейкують, єдиним, що відривало його від склянки, була друкарська машинка.

Фолкнер отримав Нобеля 1949, а Хемінгуей – 1954. Обидва вони були запеклими як за характерами, так і у ставленні до алкоголю.

Скотт Фіцджеральд

Свого часу Фолкнер, пристрасний фанат віскі (саме йому належить твердження: «Не буває такої штуки, як погане віскі. Просто деякі сорти віскі трохи кращі за інші»), навіть виробив самобутню алкогольну політику. Вона полягала в наступному: завжди мати доступ до віскі (письменник майже ніколи не виходив з дому, не прихопивши з собою повненької фляжки), намагатися не пити до заходу сонця й дозволяти собі лише кілька порцій, часом дозволяти собі більше, ніж кілька порцій, а саме за таких обставин: якщо застудився чи болять зуби, відмовили надрукувати оповідання, залишила остання коханка, кепська погода або – це ж Нью-Йорк і тут усі напиваються! Словом, ні в чому не відмовляв собі батько Йокнапатофи, бо ж завжди знаходив вдалий привід випити й не обов’язково закусувати. Дехто вважає, що неабияка заплутаність його текстів, особливо ускладнений синтаксис, була спричинена саме станами численних алкогольних ейфорій. Усі його приятелі знали, що після виходу кожної нової книжки з Фолкнером ставався колапс. Він був повністю спустошеним, вдивлявся кудись у далечінь, поводився напрочуд тихо-мирно, потім починав декламувати поезію й раптово зникав. Згодом друзі знаходили його й відвозили до шпиталю, а за кілька днів він повертався до роботи, наче нічого й не трапилося. Одного разу Фолкнер кинув пити. Однак спромігся сповідувати тверезий спосіб життя лишень рік, далі терпець урвався. Він казав, що п’є, бо любить пити, бо це покращує його самопочуття, робить його вищим і сильнішим, бо йому просто подобається сам смак.

Та все ж безсумнівним лідером в алкогольній естафеті американських нобелівських лауреатів був і донині залишається Хемінгуей. Його біограф Кеннет Лінн (Kenneth Lynn) пише, що 1939 року письменник мусив припинити пити. Проте для нього це лише означало скоротити свій щоденний раціон випивки до трьох склянок скотчу (шотландського віскі) перед вечерею. Втім, уже через рік він усвідомив усю складність такого надзавдання й повернувся до звичного меню. Хемінгуей починав сніданок з чаю та джину, а далі жлуктив абсент, віскі, горілку та, як не банально, вино протягом усієї доби. Кажуть, що він навіть дозволяв своїм синам пити лікер, коли один із них мав тільки десять років. «Мужчина не існує, поки він не п’яний», – проголошував Хем, а далі констатував: «Всі добрі письменники – алкоголіки». І до певної міри мав рацію.

Відомий дослідник творчості Хемінгуея і Фіцджеральда, Скотт Дональдсон, у своїй книзі «Злет і падіння однієї письменницької дружби» підбив своєрідний підсумок взаємин цих двох далеко непересічних митців: «Незалежно від того, хто виграв у битві за титул найкращого письменника свого покоління – Хем чи Фіц, на жаль, обидва програли битву з алкоголем. Алкоголь ніколи не програє».

На фоні цих любителів міцних напоїв Стейнбек (лауреат премії 1962 року) дещо губиться. Можливо тому, його часто іменують не затятим «алкоголіком», а просто любителем добряче випити. Хтозна, яке звання почесніше у даному разі.

Здається, інколи варто замислюватися навіть над віковічними афоризмами. Чи ж справді – «in vino veritas»? Сподіватимемося, що ні…