Ім’я колумбійського поета і прозаїка Алвара Мутіса (1923 р. нар.) ще недостатньо відоме українському читачу, хоча критики одностайно згадують його в одному ряду з такими класиками латиноамериканської літератури, як Мігель Анхель Астуріас, Хорхе Луїс Борхес, Алехо Карпентьєр, Карлос Фуентес та ін. Алваро Мутіс є лауреатом багатьох найпрестижніших літературних нагород, серед яких Премія Сервантеса (2001), Премія Принца Астурійського в галузі літератури і Премії Королеви Софії за найкращий твір ібероамериканської поезії (1997). Він є автором романів «Сніг адмірала» (La Nieve del Almirante) (1973), «Красиво померти» (Un bel morir) (1989), «Смерть стратега» (La muerte del estratega) (1990), «Амірбар» (Amirbar) (1990), а також інших численних прозових та поетичних книг. Крізь його творчість проходить образ вічного утікача Макроля, Мореплавця – легендарного героя, який не знаходить і навіть не шукає тихої гавані. Маріо Бенедетті зазначає: «Макроль, Мореплавець є таким самим творінням уяви, як Макондо Гарсіа Маркеса, Санта Марія Онетті, Камала Рульфо. Макроль є також простором вигадки, які з’являються завдяки майстерному монтажу малих і великих реальностей». Сподіваємось, що есе молодого іспанського науковця Серхіо Відаля, подане нижче, стане для деяких читачів, поштовхом до закоханості в магію Алвара Мутіса, якого Октавіо Пас назвав «поетом, відмінним від усіх тих, хто пише іспанською мовою», – поетом, який «поєднує смак до надмірностей і смак до найсуттєвішого – практикує обидві взаємовиключні пристрасті, які не заперечують одна одну і які кожен митець використовує для написання своїх найкращих поезій». – ОЛЕКСАНДР ПРОНКЕВИЧ
Зухвалим виглядає намір написати відгук на збірку «Сумма Макроля, Мореплавця» й водночас прагнути в одній рецензії підбити підсумки більш ніж сорокарічного творчого шляху Алвара Мутіса. Але – спробую.
У творах Мутіса межі прози й поезії розмиваються з кожним новим віршем, кожною новою строфою; силабічний ритм і символіка перекривають одне одного так, що перший відступає і ховається, коли друга підноситься, мов та спіймана рептилія, на яку іноді перетворюється море поезій колумбійського митця, для того, щоб донести звістку про інші незабутні ритми. Або цілком можливо, що все зникає чи фокусується в
магнетичному образі Мореплавця.
У його постаті прикмети збираються докупи, внаслідок чого символ стає доказом того, що читач був разом із ним у далеких країнах. Медитуючи про Макроля, читач наважиться сказати, що й він подорожував, укладався спати на жалюгідному ліжку покинутого вагона, був у лікарнях заморських земель, хворий на малярію поезії й співів, перебував там, де перед ним стелилися магічні краєвиди, де серед бананових дерев несли свої свинцеві води судноплавні ріки, де розкинулись дельти цих рік і де оголені до пояса жінки виражають у творених ними чудесах пульс усього живого й мертвого.
Переконаний, що мій читач, знайомлячись із поезією Мутіса, відчуватиме ті самі незручності, що і я. Річ у тім, що умовою sine qua non для успішного абордажу текстів колумбійського митця є наявність ґрунтовної літературної обдарованості. Такої обдарованості, яка вимагає виходу за межі слова. Треба подолати невидиму межу і втрутитися в цей інший світ, побудований настільки майстерно, що він зберігає привілей бути часткою, котра перебуває за власними кордонами.
Світ, стверджує Мутіс, неможливо назвати такими словами, які тільки виражають і збуджують; світ (пробачте мені, що я знову звертаюся до цього слова), який продовжуватиме залишатися живим, коли я перетну поріг книжкової палітурки, до якої увійшов, і який повертатиметься до мене щоразу, як він сам захоче, немов фантазм, явлений через замовляння.
Адже все, створене в процесі читання, разом із дивною благодаттю безкінечного завжди належатиме двом: Мутісу та його читачеві; читачеві і Мутісу. Таким чином, час і потенційне теперішнє виявляючи себе як складний елемент, з яким доводиться мати справу і з яким треба бути якомога чеснішим у цій грі.
Це означає, що, оскільки нам бракує засобів вираження, не повинно бути іншого значення у того, що я називаю «подвійним перебуванням у вагоні другого класу»: є подія, яка наповнюється всім дивовижним, що нам у змозі запропонувати подія літературна, яку, як відправну точку, нам подають фінальні рядки поеми «Сарайя» («Сaravansary»). Процесію постатей без облич і незаселених і незвичайних просторів пронизує поетичний голос:
¿Quién convocó aquí a estos personajes? Хто запросив сюди цих персонажів?
¿Con qué voz y palabras fueron citados? Яким голосом і якими словами їх цитують?
¿Porqué se han permitido usar Чому їм було дозволено використовувати
el tiempo y la substancia de mi vida? Час і матерію мого життя?
Серед образів Мутіса привертають увагу піднесена постать Мореплавця, а також група хворих та невдах, які перебувають на одній хвилі з довкіллям не тільки на рівні таємниці, а й на рівні тону й усієї атмосфери й загальної стратегії автора роману «Сніг Адмірала». Сутність цієї стратегії полягає у щільному переплетінні ліричного і прозаїчного. З іншого боку, вони – персонажі, які переживають свою особисту історію у містичному часовому вимірі. Крім того, сам автор в усіх поетичних творах залишає сліди своїх подорожей і взаємного переслідування поета й реальності (маю на увазі поезії збірки «Посланці» (Los emisarios, 1984), у яких оприявнення історичної перспективи є стійким мотивом).
Саме у наративних уривках, де образ невтомного й довершеного мандрівника Макроля набуває найповнішого втілення, читач може знайти переконливу відповідь на запитання: «Хто запросив сюди цих персонажів?» Утворена реальність (можна стверджувати, що процес її породження розпочато вже у першій поезії, яка називається «Висока вода» («La creciente»), і відображено у збірці «Перші поезії» (Primeros Poemas) (1947-1952)) охоплює, абсорбує, всотує, проникає настільки, що читач може піднести руку, аби дати таку відповідь: «Я також хотів би знати, хто мене сюди привів» – тому що віднині він визначає себе швидше як протагоніст, як співучасник, а не як простий глядач. Він задоволений пролаза, який подорожуватиме разом з іншими у вагонах другого класу, у вагонах, чиї маршрути визначені хаосом, який перебуватиме у траншеях і котлованах, де переховується Мореплавець, для того щоб перетворити почуття безпритульності й самотності на ревізіоністські каталоги універсальних дилем.
Результати досягнутого Мутісом вражають. Варто читачеві лише познайомитись із книгами «Ці пісні» (Diez Lieder) (1984) або «Королівська хроніка» (Crónica Regia) (1985), як голос Макроля стає його життєвою потребою. Читач висуває йому претензії з приводу своїх поневірянь, незважаючи на ефект, утворений метричним ритмом, якого від самого початку потребує постать Макроля-оповідача. Читач вимагає від нього вказати напрям руху, незважаючи на те, що своєрідний метричний ритм від початку дає відчути змагання ліричного пошуку й лінійної оповіді. Зокрема, оповідна лінія чітко простежується в «Огляді заморських лікарень» (1959) та «Караван-сараї» (1981). І, звичайно, вони прямують водним шляхом: пошук ладу через музичне, спроба віднайти сутність поеми з плином часу, затримки у безкінечних готельних номерах, брати-вірші, народжені під небом Кадіса, Кордови, Мадрида, Гранади і багатьох інших міст, які знаходяться далеко за межами іспанського світу. Вони пливуть, ллються і зливаються.
Переклав Олександр Пронкевич
