Борис Тен, 1982 рік. Фото Миколи Ужвіна

9 грудня 1897 року в Дермані, що на Рівненщині, народився Микола Васильович… Ні, не Гоголь… Хомичевський. І, отже, 9 грудня 2007 року ми мали б відзначити 110 років від дня народження цієї навдивовижу цікавої людини, яка переклала два фундаментальні твори світової літератури — «Іліаду» й «Одіссею».

Борис Тен. Саме таке псевдо взяв Микола Васильович Хомичевський. Якщо проаналізувати його біографію, то може видатися дивним, що ця людина здобула світове визнання саме як перекладач. Річ у тому, що в його життєписі безліч сторінок,далеких від літератури. Життя М.Хомичевського важко назвати «шляхом до слави», хоч саму цю славу він здобув. Можливо, запізнілу, можливо, невчасну, можливо, таки справді зайву безперечно, зате справедливу…

Хоча, як на мене, саме свідомо обраний шлях до вселюдської слави потверджує псевдонім перекладача: Борис Тен – древня назва головної ріки України — Дніпра.

Отже, сьогодні вже Борис Тен (а тоді ще — Микола Хомичевський) народився в сім’ї священика. Навчався у місцевій початковій школі, Клеванському духовному училищі, Волинській духовній семінарії, Волинському інституті народної освіти в Житомирі і навіть у Московському музично-педагогічному інституті (цікавий факт: багато майстрів українського слова мають глибинні зв’язки з музикою — Петро Карманський, Павло Тичина, Іван Кочерга…) Трудову діяльність Микола Васильович розпочав службою в Житомирському статистичному бюро (був 1917 рік). Із 1919 року по 1923 рік викладав українську мову в школах Житомира. Висвятившись на священика, узявся за роботу з відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Не всім відомо, що від 1924-го аж два роки він був настоятелем храму Святої Софії в Києві, пізніше — настоятелем Петропавлівської церкви на Подолі. Водночас він був і членом Всеукраїнської Православної Церковної Ради та співробітником журналу «Церква й життя», що виходив упродовж квітня 1927 — серпня 1928 р. коштом тієї ж таки Ради.

Тоді ж розпочав плідну літературну діяльність як поет і перекладач у видавництвах «Сяйво», «Книгоспілка», Державному видавництві України, потоваришував із Миколою Зеровим, Максимом Рильським. Але попри спільність ціннісних орієнтирів (що, безперечно, позначиться й на стилістиці, любові до класичної форми сонета), Борис Тен тримав у якійсь частині свого «Я» релігійне почуття; кілька років тому одеський дослідник Григорій Зленко встановив, що твори в журналі «Церква й життя» під псевдо А. Лепський належать саме Борису Тену. Існує навіть кілька тлумачень цього другого химерного імені: своїм витоком воно має прізвище відомого арабського мандрівника й письменника Павла Халебського (або Алеппського в іншій транскрипції), котрий двічі, у 1654 й 1656 роках, відвідав Україну й описав ці подорожі.

Джерелознавець Сергій Білокінь, готуючи «Матеріали до бібліографії Бориса Тена» («Жадань і задумів неспокій», 1988), включив до них допис якогось Т. В-ого під гнівним заголовком «Як готуються в чорному таборі», вміщений у київській «Пролетарській правді» 21 грудня 1928 pоку, напередодні чергових Різдвяних свят. Кореспондент газети виявив неабияку обізнаність у царині життєпису М. В. Хомичевського, підтвердивши, що публікації в журналі «Церква й життя» належать перу Миколи Васильовича. Він писав: «Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) мобілізує мистецтво й техніку. Ось, наприклад, протоієрей Петропавлівської громади Хомичевський Микола — людина культурна, знає французьку, німецьку, англійську, польську й, здається, грецьку та латинську мови. Та ще має мистецьку вдачу. Він — поет. Вірші його друкують не тільки в церковних журналах, а й у зовсім не церковному «Червоному шляху» за підписом Бористен (у перекладі з грецької значить Дніпро). Оцей протоієрей із мистецькою вдачею є особливий прихильник пожвавлення церковної служби. І він пожвавлює її, надаючи їй театральних форм. Наприклад, на «Введення» він, переодягши 18 куренівських дівчат та 2 хлопців (…) урочисто ввів їх до храму, інсценуючи тим легендарне «введення до храму богородиці». Сміялися куренівчани, коли дізналися, що Хомичевський перевдягав і хлопців. Готується жваво Хомичевський і до різдва (в оригіналі — з малої літери. — Д.Д.). Він гадає інсценізувати в церкві народження Христа — з «богородицею», з зіркою в небі, з заморськими волхвами».

Так несподівано відкрилася українському читачеві невідома сторінка, огорнутого трагедійним повівом життя М. В. Хомичевського. Стало зрозуміло, чому Микола Васильович невдовзі опинився аж у Владивостоці, де працював економістом на Дальрибпромі.

1929 року М.В. Хомичевський був заарештований і засуджений до десяти років заслання. За «добросовісну працю» тюремне керівництво скоротило термін заслання. Із січня 1937-го Хомичевський — уже на посаді завлітчастиною третього Київського пересувного театру, а через кілька місяців — методист обласного Будинку народної творчості в Калініні Російської Федерації.

Цікаво, як у людині, яка могла створити вершинні переклади, містилося стільки сили й героїзму? Цей чоловік не боявся випробувань, він мав величезне бажання взяти участь у Другій світовій війні, щоби ствердитися у громадянському обов’язкові (як американці Гемінгвей чи Фіцжеральд), був на фронті, потрапив у полон. А далі — німецький концтабір, де його навіть засудили до розстрілу за підготовку втечі, але в останній момент розстріл замінили каторгою в Німеччині. А потім – радянські фільтраційні табори і роки недовіри, доносів, цькувань.

Із 1946 року Борис Тен жив у Житомирі, працював у місцевих закладах освіти та культури: в інституті іноземних мов, педагогічному інституті, музичному училищі, культосвітньому технікумі. Очолював обласне літературне об’єднання та об’єднання самодіяльних композиторів Житомирщини, упорядковував збірники творів місцевих авторів, створив і видав високо оцінений професіоналами «Посібник для керівника самодіяльного хору», створив чимало хорових пісень, писав музику, був організатором і першим керівником знаного нині поліського народного хору «Льонок».

Але в основі його шляху до слави — переклади. Він подарував українському читачеві твори Гомера, Есхіла, Аристофана, Аристотеля, Шиллера, Міцкевича, Ґете, Шекспіра та багатьох інших класиків світової літератури. А ще Борис Тен — автор мало відомої загалові збірки сонетів «Зоряні сади» (1970) та низки оригінальних творів, вміщених у збірнику «Жадань і задумів неспокій» (1988). Наведу кілька рядків із поезії М. Хомичевського, адже власна творчість, на жаль, часто відходить у таких людей на другий план:

Людина — тільки мислячи — жива
І прагне всесвіт мислю обіймати, —
Найбільшим щастям володіє мати,
Що в ній нова свідомість визріва.

Але всі людські маючи права,
Ми мук народження не хочем мати
І пережовуєм, як автомати,
Не раз уже промовлені слова.

Меморіальна дошка на будинку, в якому народився М.Хомичевський (с. Дермань, Рівненщина)

Із 1957 року Борис Тен – член Спілки письменників України із 1957 року. До когорти найкращих українських тлумачів він увійшов завдяки двом перекладам – «Одіссеї» та «Іліади». За ці переклади йому було присвоєно звання лауреата премії імені М. Рильського (1979).

Помер Борис Тен 12 березня 1983 року в Житомирі. У селі Дермань на Рівненщині, на будинку, де народився письменник, встановлено меморіальну дошку. Іменем Бориса Тена названо обласну літературно-мистецьку премію, яку присуджують із 1987 року; вулиці в Рівному та Здолбунові, персональну стипендію в Рівненському інституті культури.

Так і хочеться насамкінець мовити: дивне життя Твоє, Господи. Й імена людей — диво з див. Людина, яку жорстока система хотіла знівечити і перетворити на середньостатистичну радянську людину, не зламалася, вистояла. І справді, це був дух сильного грека, долю якого тримали у своїх руках втаємничені Прялі і сам Зевс… щось особисто-вистраждане чується в сонеті Бориса Тена, який вірив, що «дух людськості ніколи не погасне», що темрява може розступитися, якщо перед нею – людина прометеєвого гарту:

Із тьми прадавньої, з імли віків,
Немов проросла з каменю стеблина,
До сонця завжди прагнула людина,
Над землю свій підносячи порив.

Вогонь, що викрав Прометей в богів,
Це світла того ж самого іскрина,
Що висікла в півзвіра мисль первинна,
Культур людських то полум’яний спів.

Дух людськості ніколи не погасне
І з кожним днем горітиме ясніш,
Все до нових виводячи узвиш.

І з нашої Землі це світло ясне
Людина в інші понесе світи,
Щоб темряву і там перемогти.