Батькова хата

За 20 км. від Кіровограда є місцина, де – гарантую! – ваше око замилується красою, а «серце відпочине». Маю на увазі заповідник «Хутір «Надія», зелений
оазис серед степу, створений свого часу руками Івана Тобілевича, відомого нашого драматурга. Я люблю бувати там незалежно від пори року, але все ж – найбільше втіхи приносить осіння меланхолія. Колись, уже добрий десяток років тому, ми із Сашком Жовною (прозаїком і кіносценаристом; за одним із його оповідань сам Роман Балаян зняв фільм із парадоксальною назвою «Ніч світла»!) поселилися були в зеленому будиночку на хуторі – і мали від того велику радість. Коли втомлювалися від «творчих завдань» самим собі, слухали записи «ДДТ»: Юрій Шевчук співав про осінь, яка вміє нагадувати душі про найголовніше… І звичайно ж, блукали засипаними листям алеями старого парку, купалися вранці й увечері в ставку, викопаному ще Іваном Карповичем, навідувалися на сільське кладовище неподалік, де поховано письменника і його рідних…

Отож, брама заповідника відчиняється – і…

Раджу почати знайомство з садибою із «батькової хати», адже й сам хутір починався з неї. Було це далекого 1871 року, коли в степу біля села Миколаївки збудували хату, в якій поселився Карпо Адамович Тобілевич, – йому дісталася роль «управителя» в господарстві сина Івана й невістки Надії. Передісторія цієї події досить драматична. Сама Миколаївка і довколишні землі належали відставному ротмістру Карлу Тарковському. Але 1870 року Карл Матвійович і його дружина померли (на Єлисаветградщині тоді лютувала епідемія холери); отже – потрібно було дати раду спадщині й дітям, а також сплатити борги, що залишилися після покійного. Всі ці проблеми впали на голову Івана Тобілевича, який рік перед тим узяв шлюб із Надією Тарковською.

Іван Тобілевич

Іван служив секретарем єлисаветградської поліції. Землю він вирішив не продавати; взяв кредит, поступово розрахувався з боргами; своє плече підставив і батько, який мав чималий досвід як управитель чужих маєтків.

На старих фотографіях видно хату – і голий степ довкола. Нехитра ця споруда з глини і дерева простояла вже цілих 136 років! Вона не витримала б, якби свого часу над нею не зробили «ковпак» – на зразок того, яким укрито дякову хату на батьківщині Тараса Шевченка. Тепер можна позазирати в її вікна, а якщо пощастить, то зайти і в середину (що, втім, трапляється украй рідко).

Євген Чикаленко, добрий приятель Івана Тобілевича, писав, що на власника хутора, напевно, вплинув популярний свого часу А.Енгельгардт з його «Листами із села». Справді, з роками Тобілевич вимріяв степовий закуток, який би був осередком, де людина почувається в гармонії з природою, де можна займатися і хліборобською працею, і творчістю водночас.

Біля «батькової хати» – будинок пізніших часів, великий і гарний. Це – родинне гніздо Тобілевичів. Мали вони будинок і в Єлисаветграді, причому, був він не тільки домашнім вогнищем, а й епіцентром духовного життя міста. На рубежі 1870-1880-х рр. там збиралася місцева громада; там гостювали (або жили) Марко Кропивницький, Євген Чикаленко, Софія Русова, Олександр Тарковський… Там росло четверо дітей Івана Карповича й Надії Карлівни – Галя, Назар, Юрко та Орися. Господар, Іван Тобілевич, був дивним секретарем міської поліції. Його знали як завзятого театрала, автора газети «Єлисаветградский вестник», громадського діяча з виразними «українофільськими» симпатіями… Разом із дружиною цей секретар міської поліції грав на сцені самодіяльного театру. А ще – як стало відомо спецслужбам – у його домівці переховувалася політично неблагонадійна Софія Русова…

Надія Тобілевич

На початку 1880-х життя Івана Тобілевича увійшло в чорну смугу. Померла Надія, потім – донька Галя. А 25 вересня 1883 р. спеціальним розпорядженням міністра внутрішніх справ було звільнено з посади Івана Карповича, і невдовзі він на три роки «застряг» у Новочеркаську без права грати на сцені, жити у великих містах. Додому, у рідний Єлисаветград, теж шлях було відрізано. Колишній секретар поліції на якийсь час став палітурником!

Втім, нема лиха без добра: в Новочеркаську Тобілевич узявся за писання п’єс. Із цього моменту починається його тісна співпраця з театральними трупами в статусі драматурга. Твори Тобілевича стали для них ковтком свіжого повітря.

Інтер’єр музею

Зрештою, Іван Карпович отримав дозвіл повернутися в рідні краї. Але не в Єлисаветград, а … на хутір! Ось тоді й почалася «золота доба» в історії хутора, названого господарем на честь померлої Надії Карлівни. Про неї, цю «золоту добу», можна чимало дізнатися, зайшовши до того ж таки великого й гарного будинку, в якому тепер – музейна експозиція з численними матеріальними свідченнями давно відшумілого життя. Робочий кабінет письменника; крісло, сидячи в якому, Тобілевич писав «Саву Чалого». «З 27 февраля (1897 р. сидю безвиїзно на хуторі і день і ніч пишу… Від мозкової праці в голові гуде і нерви дуже розкатані, так що мало сплю…», – писав Іван Карпович Миколі Вороному.

Ось ліжко Карпа Адамовича, секретер Маші, Іванової сестри, яка померла буквально на сцені, будучи зовсім молодою. Ось старий барометр, яким користувався ще Карпо Адамович. Ось прижиттєвий портрет драматурга роботи Фотія Красицького…

Ефект присутності господарів у колишній домівці Івана Тобілевича – цілковитий.

Але, зрештою, ви виходите з будинку – і потрапляєте в парк, де ростуть знамениті дуби, названі на честь друзів, гостей і родичів Тобілевича. Навряд чи вони вціліли б, якби не Андрій Юрійович Тобілевич, онук драматурга, який свого часу ціною титанічних зусиль зумів довести владі, що хутір «Надія» – - національна святиня. Дуби – понадстолітні; до них туляться молодші, посаджені пізніше, і вже зовсім іншими гостями цієї садиби. Про них можна довго розповідати, що й зробив мій захоплений друг Леонід Куценко у нарисі «Стежками хутора “Надія”» (Кіровоград, 2007).

Паркова алея веде від будинку до великого підковоподібного ставу. Захочете – зупинитеся біля джерела з чистою і завжди холодною водою. Можна й скупатися: недавно тут поновлено чоловічу й жіночу купальні. Загалом, це багатий на воду степовий куток. Тут в’ється річка Сугоклея, береги якої час від часу «вибухають» скелями… Гарно!

Мені чомусь спав на думку фільм Андрія Тарковського «Жертвоприношення», в якому монах і послушник щодня поливають сухе дерево. Вони посадили його на березі моря, поруч із самотнім будинком, довкола якого – лише пісок і вода… Можливо, в цій майже біблійній історії захована й історія Андрієвого родича – Івана Тобілевича, який так само все життя поливав дерево, яке багато хто вважав безнадійно сухим? Поливав – бо вірив, що колись воно таки зацвіте…