Удома в Едгара Аллана По

Едгар Аллан По

Свого часу мені випала щаслива нагода провести кілька місяців у славному американському місті Філадельфія, штат Пенсільванія. Як завжди, опинившись у новому середовищі, починаю детальне знайомство з мапою, аби не сталося «дезорієнтації на місцевості». І мапа, дійсно-таки, стає мені в пригоді. Здавалося б, що може бути спільного в української дівчини, студентки-філологині, з філадельфійською спільнотою (крім чималої діаспори, звісно ж)? Виявляється, дещо спільне є, до того ж неабияке спільне.

Тож пильно розглядаючи мапу в пошуках помаранчевих квадратиків, якими позначають визначні історичні місця, я раптом натрапляю на знайоме ім’я. З паперу до мене ніби загадково всміхається батько американського романтизму, натхненник французького символізму, перший майстер детективу, непересічний поет і філософ, до того ж один із моїх улюблених авторів, або просто Едгар Аллан По. Так, власне до нього, а точніше, до його будинку, я і спрямувала свої перші думки, а швидше – кроки, на далекій заокеанській землі. Саме на розі 7 вулиці й вулиці Весняного саду (вміють же ці янкі, як захочуть, нормальні назви своїм вулицям давати!) височіла (ну, не так уже щоб височіла) Національна історична пам’ятка – дім Едгара По. Навколо будинку зеленів невеликий садок (не вишневий), основною окрасою якого була велика металева статуя. Господаря? – подумаєте ви. Зовсім ні. Його славетного персонажа, знаного в усьому світі, – Ворона. Мабуть, тут він і знайшов собі спочинок. Коли натомився від ширяння в небесній блакиті, то повернувся до місця свого народження, бо ж вважають, що саме за часів перебування у Філі По й написав поезію про нього.

Дім Едгара По

Дивлюся на розклад роботи установи. Втрапила якраз вчасно – до закриття ще години зо дві (музей працює з 9.00 до 17.00). Лізу в сумочку за гаманцем, паралельно обмірковуючи, в яку копієчку мені влетить таке задоволення. Натомість приємний сюрприз – читаю напис про зовсім-зовсім безкоштовний вхід (!). А поряд оголошення про можливість організації пікніків у тому ж таки «садочку коло хати». Двічі приємно здивована. Нарешті потрапляю всередину. Схоже, я в них сьогодні єдина відвідувачка, бо щось увесь персонал дуже активно всміхається. Згодом розумію, що то вони майже від щирого серця дуже раді бачити іноземну гостю, яка знає і цінує їхнього кумира. Одразу ж набираю купу кольорових інформаційних буклетів про історію музею й самого письменника. Персонал знову ж таки всміхається і ласкаво пропонує мені, як напрочуд допитливій гості, перш ніж оглянути будинок, подивитися відеофільм, присвячений По. Я – тільки «за». Навіть не віриться, що для мене персонально вмикають відео, до того ж вибачаються, що, на жаль, не мають українського аудіо супроводу і пропонують на вибір десяток інших мов. Звісно, вибираю англійську, гордо ігноруючи теж знайому з дитинства російську.

За своє недовге життя (письменник прожив лише 40 років) По довелося змінити чимало місць проживання. Він мешкав у Бостоні, Ричмонді, Балтіморі, Нью-Йорку, проте саме в Філадельфії минули його найпродуктивніші та найщасливіші роки, адже власне тут він оселився невдовзі після одруження зі своєю двоюрідною сестрою Вірджинією. Протягом свого шестирічного перебування у Філі (1838–1844) родина По (сам письменник, його дружина, її матінка Марія Клем, або просто Мадді, та кицька на наймення Катеріна) змінила п’ять будинків. І тільки цей цегляний котедж, до якого я і мала честь потрапити, дивом зберігся, адже свого часу його, на щастя, вдалося викупити одному освіченому полковнику (і такі трапляються).

Інтер’єр музею

Утім, залишається маленьке «але». Будинок зберігся, а інтер’єр… Найбільше шокує абсолютна (!) відсутність меблів. «Навіщо дурити глядачів, – відповідають працівники музею на банальне запитання «а де ж меблі?» – якщо ми справді не знаємо, ні де вони є (всі меблі з колишнього будинку По містично зникли), ні як виглядали взагалі». А й справді, починаю замислюватися: чи в київських меморіальних музеях М.Лисенка чи Л.Українки маємо дійсно справу з автентичними експонатами?

Підвал з контуром «чорного кота»

За допомогою паперового гіду починаю огляд помешкання. Про колишнє призначення кімнат здогадуюся лише з читаної інструкції, бо ж на вигляд вони майже ідентичні: сірувато-білі покриті тиньком стіни, деінде штукатурка добряче повідлуплювалася, цегляні залишки камінів, порожні стінні шафи й полички, дерев’яна порепана підлога й напрочуд низькі стелі. На першому поверсі містяться вітальня й кухня, на другому – кімната самого По і вбиральня, на третьому – покої дружини та її матері. Вірджинія займала окрему від чоловіка кімнату, бо хворіла на сухоти й потребувала спокою, тоді як По міг раптом поночі вставати й сідати за роботу, натхнений новими ідеями. Нарешті рипучими східцями поволі спускаюся в повний павутиння підвал. Там на стіні мені відразу ж ввижається моторошний контур «чорного кота» (кажуть, що саме тут По написав це оповідання) і раптом чуються дивні регулярні постукування, що змушують мурашок забігати по моїй тендітній спині. «Що ж це діється?» – не перестаю подумки повторювати я, пильно оглядаючись навкруги й намагаючись розгледіти когось або щось у напівтемному приміщені (мабуть, на підземній електриці хтось вирішив зекономити), аж поки здогадуюся, що то шалено б’ється моє власне серце.

Ідеальна кімната для читання

Намагаюся якнайшвидше полишити підвал. Поспішаючи, звісно, забуваю, що голову на східцях треба опускати, як завбачливо попереджає відповідна табличка, й вдаряюся об стелю. Бачу зірочки. Та мені зрештою вже все одно, бо ж головне, що я – нагорі, де немає тих пекельних привидів. Прямую до останньої експозиційної зали, і (о диво!) вона так і повниться меблями. Ще й якими! Вишукані крісла, диван, акуратні книжкові полиці, симпатичні бра, теплі кольори – словом, ідеальна кімната для читання, мрія кожного домо- чи квартировласника й тим паче скромної студентки-філологині. Виявляється, По, дуже чутливий до всіх проявів несмаку сучасних йому нуворишів, якось написав есе «Філософія вмеблювання», в якому виклав власні погляди на досконалий декор хатнього вогнища. Нарешті його мрія стала дійсністю – віддані своїй справі працівники музею якнайкраще відтворили описаний ним антураж. Тільки от По цього вже ніколи не побачить. А жаль – думаю, йому б сподобалося…