Кнут Гамсун

Лауреат Нобелівської премії Кнут Гамсун (був відзначений 1920 року за роман «Плоди землі») прийшов на велику сцену літератури завдяки автобіографічній повісті «Голод». Попри вичерпність фактів власного життя як джерела натхнення та сумнівну цінність творів, побудованих на буденних автобіографічних подіях, повість, яка принесла славу Кнуту Педерсену (справжнє прізвище норвезького письменника), претендує на дещо більше. Адже переживання, зображені в ній, виходять за рамки тих, які може пережити кожен. Ідеться про голод – реальне виснаження від недоїдання, що його письменник змушений був терпіти, шукаючи собі місця під сонцем.

Майбутній нобелівський лауреат зазнав злигоднів ще в дитинстві. З дев’яти років він працював у конторі свого дядька – за борги родини. Ставши підлітком, вирушив у мандри. Кількість професій, які юнак приміряв на себе, вражає: торговець, підмайстер чоботаря, помічник судового шерифа, робітник на ремонті доріг, кондуктор трамваю, секретар проповідника… Паралельно починається його письменницький шлях – дебютну повість під назвою «Загадкова людина» опубліковано в 1877 р., коли авторові було лише вісімнадцять років. Тоді ж вийшли друком перша збірка віршів та оповідання.

Талановитий юнак сподівався, що, цілком присвятивши себе літературній праці, він здобуде жадане визнання. Тому 1878 року прямує до столиці Норвегії – міста Христианії. Однак не може забезпечити себе письменництвом, поступово витрачає відкладені гроші й знову опиняється за межею бідності. Саме про це йдеться в «Голоді» – сюжетна канва повісті повністю збігається із цим епізодом біографії автора. Проте розв’язка ситуації в реальності та у творі різняться: персонаж «Голоду» наймається юнгою на корабель та відпливає до Англії, натомість сам автор подався шукати кращої долі до Сполучених Штатів Америки.

Життя в Штатах було не привітнішим, ніж на батьківщині. Письменник кілька разів змінював місце проживання, то повертаючись додому, то знову перепливаючи океан. Надбання, які отримав під час цих мандрів, – знайомство з Марком Твеном та псевдонім «Кнут Гамсун» (спочатку прізвище мало ще одну літеру – «д», але вона відпала внаслідок друкарської помилки), а також сформований літературний стиль, що відрізнявся нестандартною методою.

Укотре повернувшись до Європи, він опинився в Копенгагені, що був тоді скандинавським центром книговидання. Волею долі Кнут Гамсун показує початок повісті «Голод» Едварду Брандесу, редактору щоденної газети. Той був щиро вражений гостротою написаного й виглядом письменника, що красномовно свідчив: натхнення для опису страждань безіменного персонажа автор черпав із життя. 1890 року «Голод» вийшов друком – спочатку на сторінках літературного часопису, а потім окремим виданням. Книга стала сенсацією і початком слави письменника. Завдяки «Голоду» Кнут Гамсун позбувся напівголодного існування.

У передмові до французького видання сучасник норвезького літератора Андре Жід писав: «Завдяки «Голоду» ти отримуєш право думати, що до сьогоднішнього дня нічого не було сказано і людину треба відкривати». І справді: оповідь про голод автор не обмежує побутовими дрібницями чи переліком жахіть, на які здатна людина, доведена до напівбезумства шляхом фізичного виснаження. Перед читачем постає клубок думок та марень, спроби самоаналізу, мотивація вчинків: «Варто було мені присісти на лавку або принаймні зробити крок, як на мене відразу звалювалися якісь жалюгідні та мізерні безглуздя, вони втручалися в мій внутрішній світ, змушували надаремне розтрачувати сили. Собака, що пробіг повз мене, жовта троянда у петлиці якогось пана могла розбурхати мої думки та довгий час тривожити».

Метод «трепанації» персонажа письменник обґрунтував у статті «Про неусвідомлене душевне життя» (1890), де він виклав новаторське розуміння людської психології. Кнут Гамсун вважав своєю метою не показ людських типів, не дослідження впливу суспільства на людину, а відтворення індивідуальних відчуттів. Письменник стверджував, що він створює характери, які підкоряються внутрішнім імпульсам – аж до фізіологічних. Саме тому він називав «Голод» не повістю, а серією аналізів.

Очевидно, визнання творові принесло те, що автор спромігся вийти за межі власних переживань, не скотився до жалісного переказу поневірянь, натомість запропонував читачеві новий погляд на людину «зсередини».