Храм в Оук-Парку

Від центру Чикаго до Оук-Парку можна доїхати у вагоні метро за якихось двадцять хвилин. Я так і робив: після втомливих занять в аудиторіях Іллінойського університету хотілося податися в це тихе, іграшково гарне містечко, поблукати його вулицями (які нагадують музей під відкритим небом, оскільки багато будинків спроектував для земляків знаменитий архітектор Райт), втішитися самотністю серед спокійних гуртів місцевого й приїжджого люду.

Звісно, потрапивши до Оук-Парку, ти швидко дізнаєшся, що тут жило чимало знаменитостей. Райта я вже згадав, додам лише, що в його особняку, який вражає вигадливістю архітектурних форм, тепер музей. А недалеко від Райта мешкав творець «Тарзана» Е.Берроуз. Біля його будинку, просто в траві, в спеціальному ящичку під склом є відповідний напис. Але то – «дотарзанівське» житло Берроуза. Згодом, ставши знаменитим, письменник придбав собі іншу віллу, більш розкішну, – вона неподалік.

Майбутньому письменникові – шість років

І все ж, мені кортіло побачити передусім Оук-Парк Ернеста Хемінгуея. У цьому бажанні було щось ностальгійне, пов’язане з власною юністю. Чи не в дев’ятому класі я «проковтнув» кілька його романів – «По кому подзвін», «Свято, яке завжди з тобою», «Прощавай, зброє», «Старий і море». Вони вразили, як і новели Хема. У студентські часи в кімнатах нашого одеського гуртожитку біля Французького бульвару найчастіше можна було побачити портрети Ернеста Хемінгуея (у грубому светрі, з сивою бородою) і молодого красеня Івана Миколайчука (був початок 1970-х, тоді тільки-тільки з’явився на кіноекранах «Білий птах із чорною відзнакою»). Хемінгуей із його прозою нерідко був героєм наших тодішніх розмов.

Пам’ятник вихідцям із Оук-Парку - учасникам Першої світової війни

І ось тепер – Оук-Парк, мала батьківщина Хемінгуея. Перше, що нагадує тут про славетного письменника, – памятник учасникам світової війни 1914-1918 рр., вихідцям з Оук-Парку. Стоїть він у самісінькому центрі міста, в гарному сквері, де постійно багато людей. На стелах пам’ятника викарбувано десятки імен; серед них є й Хемінгуеєве. «По закінченні школи Ернестові найбільше хотілося піти на війну», – прочитав я в спогадах його брата Лестера. Так, власне, й сталося. До Американського експедиційного корпусу хлопця не взяли через вади зору, проте вихід він усе ж знайшов: пішов на службу в Червоний Хрест, потрапивши до його італійського сектора. 9 липня 1918 р. був поранений у ноги – по ньому стріляли з кулемета (а в Україні у той час – після того, як війська кайзера розігнали Центральну Раду, – встановлювалася влада гетьмана Скоропадського). Три місяці лікування в польовому шпиталі біля Мілана, роман із медсестрою Агнессою. Агнеса була старшою за Ернеста, тож коли він запропонував їй вийти за нього заміж, відповіла відмовою…

Той, хто читав роман «Прощавай, зброє», може легко впізнати цю історію.

Фізичні рани залікувати було легше, ніж душевні. Від психологічного шоку, викликаного війною, рятував рідний Оук-Парк, де Хемінгуея, писав Лестер, зустрічали «як національного героя».

Будинок, у якому народився Хемінгуей

Родинні будинки Хемінгуеїв (їх було два) збереглися. В одному з них він народився, і ми з Володимиром Моренцем, моїм колегою, були в ньому. Тут – меморіальний музей письменника. Все збереглося так, як було в далекі вікторіанські часи. Ефект присутності господарів – цілковитий. Екскурсовод не без гордості запевнила, що в будинку все функціонує, навіть зливний бачок туалету.

Але в в цьому будинку Ернест жив тільки перші шість років. Потім його мати, жінка владна й амбіційна, вирішила, що їхня багатодітна родина потребує більшого, комфортнішого «гнізда». Чоловік не заперечував.

Цей – другий – будинок я відшукав якогось вечора, коли на Оук-Парк уже спускалися сутінки. Відійшов, щоб сфотографувати його – і у вічко фотоаппарата помітив, що з іншого боку вулиці те ж саме робить якась симпатична дівчина. Ми привіталися, усміхнувшись одне одному: у нас виявився спільний знайомий – Ернест Хемінгуей…

Родина Хемінгуеїв (крайній зліва – Ернест)

Містер Кларенс, батько Ернеста, мав професію лікаря. За своє життя він прийняв від породіль понад три тисячі немовлят. Настане час – і він, людина м’якої вдачі, любитель полювання і риболовлі, накладе на себе руки. Його знаменитий син повторить батьків учинок.

У книгареньці музею Хемінгуея (а це окремий великий дім, ціла наукова установа), я придбав спогади сестри письменника Марцеліни і, читаючи їх, зрозумів, що стосунки Ернеста з батьками складалися непросто. Особливо з матір’ю. Вона намагалася нав’язати синові свою волю, зробити з нього музиканта, змушуючи щодня грати на віолончелі, – а він бунтував. Збирав друзів і так, щоб знали тільки незрадливі сестри, влаштовував у кімнаті для занять музикою – змагання з боксу! Бокс був його раннім захопленням, як і плавання та риболовля. Хемінгуеї мали дачу на озері Валлон – ось там Ернестова душа розкошувала, там була повна свобода…

Музей письменника

«Людину не можна перемогти. Людина може бути знищена, але не переможена», – напише він згодом. На ці слова влітку 2007-го я несподівано натрапив у науковому збірнику на пошану В’ячеслава Брюховецького. Виявляється, стоїчна життєва формула Хемінгуея допомагала «Тому, хто відродив Могилянку» реалізувати його зухвалий проект! В’ячеслав сам у цьому зізнався…

«Знаєш, яке моє улюблене оповідання Хема? – несподівано запитав мене професор Моренець, коли ми одного разу, наблукавшись вулицями Оук-Парку, присіли на лавці. – «Чиста, ясно освітлена місцинка»! І він узявся переповідати мені сюжет про самотнього старого, якому набридло життя, та офіціанта, який розуміє, що їхня кав’ярня – то, може, усе, що ще потрібно цьому старому. Адже, зрештою, кожному «потрібна лише якась світла місцинка», тихий затишок, «світлинка серед ночі», та й годі.

Ми з колегою-професором зробили саме так: звелися з лавки і подалися в першу-ліпшу оук-парківську кав’ярню, де можна було посидіти, спроквола перекидаючись словами, а потім просто пограти в шахи.