Якщо порівнювати з позаминулим століттям, то уявлення про «можна» і «неприпустимо» в літературній творчості змінилися майже докорінно. Постмодернізм увів у рамки пристойності вільну гру з текстами інших авторів, натомість у багато разів посиливши значимість ідіостилю того, хто бавиться. Нині вважається жахливим несмаком працювати над текстом із «помічниками», своєрідними «літературними рабами» – як, безперечно, чинять автори масліту, досягнувши певного рівня популярності та перетворивши свої імена на бренди.

Проте у ХІХ столітті ще жива була традиція середньовічних цехів – коли фактично працювали над твором мистецтва підмайстри, а от перетворював його на шедевр їхній учитель, визнаний маестро. Саме цим «грішив» під час написання своїх авантюрних романів Олександр Дюма старший, творчий доробок якого вражає масштабами – понад 1200 романів та п’єс. Нескладні підрахунки дають разючі результати: навіть якби письменник витрачав на написання одного тексту не більше місяця, то щоб самотужки впоратися зі своєю спадщиною, йому довелося би провести сотню років із пером у руках!.. Звісно, одній людині залишити по собі такий масив текстів не під силу. А все через примхи публіки, яка вимагала від улюбленого письменника писати ще, і ще, і ще…

Справді, більшість романів Дюма була написана у
співавторстві з маловідомими чи взагалі невідомими письменниками. Їхні імена знані хіба що вузькими фахівцями із французької літератури. Серед «підмайстрів» маестро авантюрної прози – Огюст Маке (трилогія про мушкетерів, «Жіноча війна», «Граф Монте-Крісто», «Шевальє де Мезон-Руж», «Кольє королеви», «Чорний тюльпан»), Поль Меріс («Асканіо», «Аморі», «Дві Діани»,) Поль Бокаж («Тисяча та один привид», «Паризькі могікани», «Сальватор»), Поль Лакруа («Жінка з бархаткою на шиї») та інші. Отже, саме робота зі співавторами дала змогу письменникові створити таку неймовірну кількість творів.

Що належало до кола обов’язків «підмайстрів» Дюма? Передусім – підбір необхідних історичних документів. У процесі цієї кропіткої роботи у архівах їм вдавалося натрапити на цікаві сюжети (або ж окремі сюжетні ходи), які передавалися на обробіток письменнику. Дюма брався до писання – зазвичай він робив це настільки швидко, що абсолютно ігнорував розділові знаки. Тож «літературні негри», перечитуючи тексти, накидані маестро, крім детальнішого виписування образів чи ситуацій у виконанні Дюма, мусили також стежити за пунктуацією.

Втім, норми написання – це вторинне, порівняно з досить жорсткими принципами, яких дотримувався Дюма у літературній творчості, зокрема щодо достовірності історичних фактів та географічних моментів. Наприклад, він казав, що не можна сідати за історичний роман, не побачивши тих місць, де відбувалися події… Але ж побувати у всіх місцинах, згаданих на сторінках його творів, неможливо фізично!

Для уточнення таких деталей теж було залучено «підмайстрів». Та й загалом, нині значну частину обов’язків, покладених на помічників Дюма, виконують працівники видавництв: розставляють коми та тире, уточнюють факти… Тому можна сказати, що письменник працював із допомогою такого собі штату редакторів-коректорів. Адже головне завдання – перетворення заготовки на справжній твір – завжди лежало на плечах письменника.

І все ж більшість дослідників схильні вважати, що більшість історичних романів письменник написав таки сам, без допомоги «літературних рабів».